Даглес ховав по кишенях пачки грошей, що їх заробили батькові тяжкою працею сільські рибалки. Гострим носом розсікала йола тиху воду озера.
Далеко один берег, далеко другий. Тут кинули якір. Вийняв Еркі Густавсон затичку з барила, побризкав бензином дерев'яні частини йоли, потім намочив жмут прядива й почав шукати сірників.
— Ти захопив? Ні? Невже я забув?
Швидко шаруділи пальці по кишенях, але сірників не було.
— Я ж брав... Пам'ятаю... брав...
— Може, випали з кишені. У тебе там дірка.
Батько обшарює поли плаща і в куточку знаходить коробку.
— Човна приготував?
— Приготував.
Засвітив сірника. Загорілося відразу прядиво, кинув палаючий жмут на змочені частини йоли, і вона швидко спалахнула вогнем.
— Тепер жени човна мерщій на той бік.
Вогонь розпалювався дужче. Над йолою здіймався чорний та густий дим.
— Греби, сину! Налягай на весла,— говорив схвильовано Густавсон, оглядаючи йолу.— Хай тепер вони візьмуть її, хай наловлять риби. Бач, як палає.
В кюле помітили вогонь. Люди бігли до озера. Багато людей.
— Швидше греби, Даглесе, рятуй своє життя...
Пружні м'язи ритмічно й сильно загортають веслами воду. ...А йола горить. Далеко над йолою стелиться чорний дим. Уже дерев'яна щогла починає хилитися набік, і разом з нею схиляється борт рибальського судна. Зараз заллє його водою... Кам'яного берега торкається човен.
— Ну, тату! Пішов я.
— Щасти тобі! У ліс повертай відразу, в лісі не знайдуть. Візьми ж рушницю, може, звір який...
Не оглядаючись, побіг Даглес через каміння в гори, де густі ялини сховали його відразу.
Еркі Густавсон стояв на березі. Він бачив по той бік Імандри, як біля каменя, де залишили Пекку, збиралися люди. Бачив човен, що ним пливли рибалки впоперек Імандри.
"По мене... Уб'ють за Пекку...— Ця думка виникла раптово, породивши тривогу й жах за своє життя.— Хіба втекти? Старий, літа вже не ті... далеко не сховаюся, все одно знайдуть".
Примружені маленькі очі не можуть відірватись від човна, що погойдується на хвилях. Ті люди несуть з собою погрозу, а може, й смерть.
Еркі стежив за йолою. Рибальське судно почало вже хилитися набік. Через борт ринула вода, і від того дим погустішав. Тільки горіла ще невелика щогла. Вітер не міг загасити того вогню. Гасила його вода, бо опускалося на дно Імандри затоплене судно.
А човен уже недалеко.
Еркі помітив на ньому старого Кенралі, Сандера й Лінго, що тримав у руках рушницю.
— Не дамся так... не дамся! — промовив сам до себе Густавсон. Він дуже шкодував, що свою рушницю віддав Даглесові. Ой, як би вона йому зараз пригодилася.
Густавсон біжить у гори, щоб звідти краще було оборонятися камінням.
— Стій! — гукає до нього Лінго.— Стій, стрілятиму!
Та не слухає його застережливих криків Еркі Густавсон. Йому б скоріше на оту кручу вибратися, а там хай попробують узяти його відразу. Гримить постріл, і Густавсон, хитнувшись, котиться вниз. Затримує його каміння. Не підводиться хазяїн з землі.
А над ним уже стоять рибалки.
Три пари очей дивляться на нього. Невблаганна лють світиться в тих поглядах.
"Доб'ють... зараз мене доб'ють",— промайнуло в голові.
— Чого лежиш? Уставай! Я в повітря вистрілив. Ну? Густавсон підводиться, стає навколішки, благає:
— Не везіть мене до рибалок... Краще тут, на цьому березі, кінчайте.
— Ми твою підлу натуру знаємо,— сказав старий Кенралі.— Ану, Сандере, підійми його!
Еркі Густавсон мовчки підводиться сам і йде до човна.
— Зв'язати б його, а то ще, чого доброго, з човна кинеться.
— Він води боїться. Я його знаю. Сідай, Густавсоне, а ти, Лінго, мені рушницю дай.
Попливли.
Сандер коло вітрила. Лінго біля стерна, старий Кенралі з рушницею проти хазяїна.
На березі чекали на них рибалки. Тут були діти, жінки, чоловіки.
Ще здаля було видно, як погрожували з берега мускулясті руки рибалок. Густавсон почав тремтіти. Він не промовив ні слова, тільки широко відкриті очі його не відривались від лютої, нестримної юрби, що чекала на нього.
Човен вдарився носом об берег. Закричали рибалки:
— Давай його сюди! Ми йому покажемо.
— Втопити його в Імандрі!
— Це вони Пекку мало не прибили на смерть?
— Авжеж, їхня робота.
— А Даглеса не спіймали?
— Утік Даглес.
— Не втече,— сказав Юго і, звернувшись до друга, спитав:— А що, Ейно, зловимо Даглеса?
— Попробуємо зловити.
Два юнаки, не гаючи часу, тут же й вирушили на розшуки. А Густавсона обступили рибалки. Він зіщулився перед ними, готовий приймати удари, ховав свою голову, і від того виростав у нього на плечах горб. Не одна рука стискувала камінь.
— Ти Пекку хотів забити? Кажи — ти? Сам скажи!
— Бий його!
— І йолу спалив. І рибу залив гасом, хоч в Імандру тепер повикидай.
— Та і його разом би з рибою кинути на дно Імандри.
— Товариші, зупиніться! Не можна, чуєте? — кричав Сандер Кенралі.
Не слухали. Збилися всі докупи. Товкли, хто як міг, Еркі Густавсона.
Старий Кенралі вистрілив. Постріл зупинив усіх. Цим скористався Сандер.
— Хай ніхто не сміє його бити! Його судитиме радянський суд. За свої злочинні діла він одержить заслужену кару.
— Жди того суду.
— Такого й без суду можна...
— Вони Пекку мало не забили.
Еркі Густавсон дивився на всіх примруженими очима, і в них світився жах.
— Пусти, Сандере, я йому дам і за збавлену рибу, і за спалену йолу.
Густавсона повели, але ніхто його не бив, бо такий був наказ Сандера.
На дорогу вийшла Енсо. Побачивши, що чоловіка ведуть одного, без сина, вона, як вовчиця, кинулася до юрби.
— Що ви зробили з моїм сином? Де мій Даглес?.. Верніть мені сина... Даглеса мого...
— Перестань, дурна! Чого кричиш?.. Утік Даглес... Затихла Енсо. Дивилася в очі своєму чоловікові, і від того їй
чомусь робилося страшно.
— Ти, Енсо, упоралась як слід?
Енсо хитнула головою. Мовчазна, пішла слідом за чоловіком.
Подвір'я Густавсонове мертве.
Непорушна лежить на землі потруєна худоба.
Застигла юрба. Широко дивляться людські очі на безжалісну розправу, і в очах здивування перетворюється в бунтівливу і нестримну злість, на бажання забити їх, оцих недолюдків жорстоких, як забивають небезпечного й лютого звіра або скажену собаку.
— Смерть їм, гадам! Камінням їх!.. Хай помучаться, як мучилась оця худоба.