— Не віддавай їм, хазяїне, добра свого... Не віддавай. Я худобі підсиплю отрути — поздихає вся, а ти іншим добром попорядкуй.
— Шкода тварин.
— Не твої вони тепер. Не шкодуй! Домашніх оленів я сама, а стадо наше... Невже триста голів колектив забере? Важенки 1 у нас хороші, хори 2 гарні, невже віддаси? Сам мені говорив, на сплаві лісу колишні господарі працюють, розпитай у них, як вони свою худобу винищували.
— Ні, Енсо, ні в кого питатися не буду. Сам усе зроблю. Сам! — Підійшов до вікна Густавсон, подивився на невеличке кюле.
— Ми вам покажемо колектив... Ми вас нагодуємо оленячим м'ясом,— і сварився кулаком до низеньких, почорнілих від часу рибальських хат. Тієї погрози ніхто з сторонніх не чув.
Пригадався день, коли біля озера зустрівся з Сандером, і зараз його дошкульні слова печуть Густавсонове серце: "Оте біле вітрило буде наше". А що, хіба не так? Прийшов він з Червоної Армії і став сильнішим за нього, Густавсона. Простий рибалка, наймит став сильнішим за хазяїна! Ненавидить його і боїться Густавсон. Так-так, боїться! Сандер не кричить, як от він, не загрожує, а його слова б'ють, наче молот. Спокійні, прості слова, їх не кидає Сандер на вітер, а що скаже — те й робить.
Хіба повірив йому Густавсон тоді біля озера? А от прийшов Сандер з рибалками на його подвір'я, і Густавсон відчув, що він уже тут не хазяїн. Не схилить перед ним своєї голови Сандер, як схиляв колись його батько. Закипає в серці кров. Вогнем пече голову думка, що з'явилася недавно, і від неї немає спокою. "А що, Густавсоне, так буде, як сказав Сандер. Ні йоли тобі, ні оленячого стада — нічого. Все заберуть до колективу. Нові хазяїни прийшли — колективні хазяїни!"
Раптом Густавсон спиняється біля вікна. Очі горять. Голос стає хрипким від скаженої люті.
Підійшла до нього дружина.
— Колись у Мурманську я дістала сильний камінь, отруйний. Довго лежав без діла, а тепер у пригоді нам стане. Я не пошкодую. Не наше воно, то нехай уже і їм не дістанеться!
Стара Енсо знайшла у льоху вкритий порохом і павутинням паперовий ворочок, внесла його до хати.
Всі троє чекали ночі. Мертве, якесь безлюдне стало кюле. Еркі Густавсон, озираючи порожні вулиці, сказав:
— Сину, пора!..
На подвір'ї ходили олені. За огорожею лежала корова, свині.
Все виздихає від отрути, і хай пропаде, бо дужче болітиме серце Енсо, коли побачить вона, як виганятимуть з її двору худобу.
Не поживляться рибалки молоком з її корів. Хай краще ті одубіють до ранку!
*1 Важенки — самиці.
2 Хори-— самці.
Бачив Густавсон, як труїла дружину їжу для худоби, але не говорив ні слова.
У комірці нащось узяв сулію, сховав під плащ і разом з Даг-лесом вийшов з двору.
Не зупинила їх Енсо, не спитала, куди йдуть вони опівночі й коли повернуться. Дивилася довго услід, поки не сховала їх гора, всіяна великим і малим камінням.
Біла ніч. Легенький вітер шумить у кронах дрібношаруватої ялини. На високих верхів'ях гір відсвічує тверда порода пісковику й граніту.
Тихо над горами пливуть невеличкі хмари. Падає від них на воду Імандри тінь, така ж рожева й холодна, як промінь північного сонця.
Завертає Густавсон відразу до лісу, обійти горами хоче кюле, щоб не зустрітись, бува, з ким дорогою. Трісне під ногами трухлявий сук, або звалиться камінь і, б'ючись об інше каміння, покотиться вниз. Густавсон спиняється, жде. Та навколо ніде ні душі.
Тільки журно шумить ялиновий ліс. Ідуть мовчки. Старий ледве встигає за сином. Вже видно озеро, видно йолу і рибне сховище. Але чому Даглес, що йде спереду, спинився? Когось побачив?
Еркі Густавсон зупиняється й собі, напружено стежить за сином і ставить сулію на землю.
— Тату, бачите? — стиха говорить Даглес.— Вони перехитрували нас.
Батько підійшов ближче, і його розкосі очі угледіли поблизу сховища людину.
— Вартують... Ах ви ж гади! Йолу забрати? Боїтеся, щоб не втік і не забрав її з собою?
Людина сиділа непорушно біля каменя.
— Спить... невже спить?
— Пекка... Авжеж, він,— придивляючись, говорив Даглес.— Це добре... Ми його, тату, прикінчимо... Тепер однаково не залишатися нам у кюле.
— Тільки тихенько, сину, щоб не встиг і крикнути. Ти молодший, спритніший... Іди!
Вартовий не ворушився. Тепер не було вже сумніву — він спав. Мов хижаки, батько й син підкралися до наміченої жертви.
— Ти бий, щоб оглушити, щоб крові не було,— навчав Густавсон сина,— а потім ми його в озеро вкинемо.
Даглес мовчки слухав батькову пораду і бистрим поглядом вибирав каміння.
— То важкий, покинь, візьми менший.
Тихенько підкрадалися до Пекки. Тепер його добре видно. Рибальський шолом йому зсунувся набік. Одна рука зачепилася за ремінець рушниці, друга безвільно звисла.
За якусь хвилину Пекка непритомним звалився біля гранітного каменя.
— На чорта нам його кидати в озеро? Хай тут лежить,— сказав син.— Він скоро здохне.
Швидко пішли до будівель тралбази.
Одімкнули замок. Зайшли всередину. Рядами стояли чани, доверху наповнені рибою. Хай же не дістанеться це добро нікому. Підходить хазяїн до першого чана, обливає його гасом з сулії.
— Наїстеся тепер моєї риби... Ми її отак покропимо, ще, іще...
Його погляд зупиняється раптом на рибальській снасті.
— Що з нею робити?
Густавсон дістає з-за пояса фінський ніж і починає шматувати мережу, але почуває: не встигне упоратися до ранку... а ранок близько, і справ ще багато. Еркі Густавсон залишає снасть. У кутку рибного сховища дістає невелике барило.
— Неси на йолу.
Навкруги порожньо. Навкруги мовчазні кам'яні схили, узгір'я, ліс.
Біля каменя непорушно лежить Пекка.
— Ми їм дамо... Ми їм покажемо колектив... Я ось зараз канати одв'язуватиму. А ти ж дивись, запасного човна не забудь.
Син робив усе, що наказував батько.
Напнули біле вітрило. Йола загойдалася на хвилях Імандри й потроху почала відчалювати від берега. Було тихо в кюле. Було порожньо на схилах. Ніхто не йшов на зміну вартовому.
— А Пекку ти забив.
— Однаково мені... Упоратися б з йолою.
— Ти, Даглесе, втікай швидше. Знайди стада свої й накажи пастухові, щоб загнав оленів далеко в тундру. Не послухає — на тебе покладаюся. Сам зроби. Ось тобі на дорогу. Візьми, сину! Однаково пропадуть. Ні до чого нам тепер ці гроші. Бери! Пощастить повернутися з тундри — до міста рушай... Там гроші здадуться.