— Слава князеві! — гукнув Калокир.
— Слава, слава-а-а! — повторили присутні і випили вино з чарок.
Калокир сів, але його лице не виявляло загальної радості. Воно було бліде, а на чолі з’явився вираз глибокого суму. У письмі було зовсім не те, що читав Калокир дружині. Він знав, що ніхто з-поміж неї не вміє читати грецького письма, тому подав усім відомість, яку хотів. В листі ж було написано: "Наша змова викрита. Рятуйся!". Ось і все.
Непевність та страх метали душею патриція. Якщо не втече, страшна кара може впасти на нього. Святослав понад усе гидився зрадою та брехнею і за це звик був карати смертю. З другої сторони, не простив би йому і кесар, коли б він покинув Доростол. Усі проходи крізь Балкани були в руках Свинельда, а нечисленне військо Циміскія мусило розбитися у проході об опір переважаючих сил руських дружин. Калокир мав усунути дружини з проходів або пустити у Доростол ромеїв, які мали приїхати Дунаєм із моря. Але це друге було неможливе, бо Святослав не задержався у Корсуні, а просто наспів на Дунай, так що скорше мусив прибути у Доростол, ніж візантійський флот. Залишалось, отже, лише здійснити другий план, а саме, відтягнути дружину з Балканів. Як же це вчинити йому, що сам непевний був навіть життя, а не то княжої ласки?
Тяжко задумався грек, дивлячись на пируючих гостей, і лише хвилями спалахували у його великих, круглих чорних очах вогники.
І ось прояснилося його лице, видно, знайшов він вихід з скрути. Вигладилася зморшка на чолі і якраз брав у руки чарку, щоб випити до воєводів, коли раптом почулися: "Слава! Слава!". І його охопив невимовний жах, жах людини, що бачить перед собою тупе, біле вістря свіжозаструганого кола. Поміж дружинниками ступав у супроводі Партенія та гарного стрункого молодця у блискучій зброї — Святослав.
— Добро з приходом, приношу вам, браття і дружино! — сказав ласкаво. — Здоров був, Калокире! Бачу, ви гарно забавляєтеся, п’єте, пируєте, то ж дайте і нам!
Метнулися слуги подавати їжу, сам Калокир, позеленілий з страху, зірвався з сідала і вхопив у руки якесь блюдо та ніс його князеві. Цей добув ножа, врізав два чималі кусні, подав один Мстиславові і мовчки почав їсти, не дивлячись на інші страви, кшіри, приправи, та вино. Мстислав їв також, вп’яливши очі в Калокира, і бачив його стурбованість та тривогу. Він раз у раз підсміхувався, а цей усміх дратував незвичайно нещирого грека.
— А чому то у вас, — спитав знічев’я князь, — нема на стінах варти?
Тут звернувся до воєводів, а ці похилили голови, наче осліплені блискавкою мандрівники у глуху ніч.
— Хто з вас мав розставити варту? — питав князь далі.
— Прости деспота! — відповів за воєводів Калокир тихим, несмілим голосом. — Ми усі раділи твоєю перемогою, тому я запросив усіх на пир. Варта, видно, повтікала, але її розставив я сам ще звечора.
— То ти зле зробив, патриціє,— сказав спокійно князь. — Пир пиром, радість радістю, але повинності ніхто за тебе не сповнить. Ось і Хорс-Дажбог щодня виходить на небо, бо ніхто його не заступить у його долі. Він бог, а ти що? Жменя попелу, яку хто знає коли і де розвіє вітер по полі. Ти зле вчинив, Калокире! Нехай же тепер воєводи ідуть пильнувати місто, а ми посидимо та побалакаємо.
Воєводи вийшли, раді, що князь не лютився і не карав, а ті, що знали його краще, казали, що, без сумніву, ладиться якась велика подія, бо князь погідний і веселий. Разом з воєводами вийшло і чимало дружини, верхній кінець гридниці опустів.
Тим часом слова Святослава охолодили кров Калокира, мов зимовий вітер воду. Жменею попелу назвав його князь, — невже ж він думає спалити його живим? Лукавий грек тремтів та ждав кожного слова з уст Святослава, наче смертного суду. Князь доїдав тимчасом м’ясо та випив чарку вина, потім обмив руки у срібній мідниці і спитав:
— А чи це правда, Калокире, іцо ти висилав Партенія до Фарлафа та змовлявся з печенігами?
Коли б грім був луснув поблизу ніг грека, то не був би його більше поразив, ніж це, так нагло, без вступів, питання. Візантієць, вихованець цісарського двору, звик до всіляких каверз, підступів, прихованих злочинів, брехні, облуди, але зовсім не мав поняття, що це таке відвартість, щирість. Наче довбнею, вдарили його княжі слова. Він пустив з рук чарку, затрясся усім тілом, лице позеленіло, а очі підійшли під чоло, мов у трупа.
— Що?.. Як це?.. Звідки?.. — залебедів. Його вхопила гикавка, а зуб заскакував за зуб.
— Мені таке розказував Партеній! — додав спокійно тоном пояснення Святослав. В цю хвилину грек прийшов до себе. Коли Святослав дізнався про зраду від Партенія, то біда ще не була так велика. Калокир зібрав усі сили та всі здібності, які набув на візантійському дворі. Вмить почервонів і у крайній скаженості кинувся на Партенія.
— Рабе поганий! — заверещав. — То ти… ти… таку погань про мене… найвірнішого слугу — раба руського і болгарського царя розносиш і надієшся, що хтось тобі повірить? Скоте шолудивий… я на кіл тебе велю посадити… Дивись!
Тут Калокир вхопив ніж і, поки хто встиг йому перешкодити, вбив його досить глибоко у власну ліву руку. Тісна туніка, яку носив грек під багряницею, обагрилася кров’ю.
— Дивись, рабе, дивись і ти, царю, і ви, гості,— закликав з палаючим лицем, — ось так я за свою вірність послідню краплю крові виточу… Як правда, що це кров пливе з моєї власної волі, так правдивою є моя любов і вірність у серці!.. Ти, тварюко, ти, трусе, ти, вонюче стерво, боявся за своє собаче життя? Ось я тобі урятую його! Беріть його, — гукнув на переляканих служебників, — і посадіть на кіл.
Партерій кинувся назад, коли Калокир вхопив за ніж, бо думав, що той його справді вб’є на місці. Але коли це не сталося, догадався, що все те лише гра. В удаваній розпуці упав до ніг розгніваного, молив і благав про життя, але не випросив нічого. Слуги вивели його з гридниці. Вийшовши, усміхнувся вдоволено, протягнув зігнені плечі і звернувся у бічні двері, де була його кімнатка, у якій бажав виспатися по кількаденній подорожі. Але удар п’ястуком у карк повчив його, що його міркування не зовсім влучне. Відвернувся до наставника слуг, який штовхав його ззаду.