— І тебе, боягузе, не стану я карати, бо мені жаль поганити чревії роздавленим хробаком. Сором і ганьба тобі і твоїм. Твою віру сповідувала моя мати княгиня Ольга, і вона приносила їй честь. Мені здавалося, що вона є вірою благородних сердець. Тепер бачу, що і зрадники, і боягузи теж можуть бути грецької віри, і я волю геройську віру батьків, що зрадника карає смертю, чим твою, що підносить його понад інших. А тепер дивись! Позад тебе стоїть син Воєслава, якого ти колись пограбував. Правда?
— Клянусь пречистою, — залебедів знову грек, — що це було з наказу…
— Калокира, знаю, — докінчив князь — але його тут нема, а у тебе майно чимале. Завтра збереш, як викуп за себе, тисячу гривен…
— Тисячу гривен! Христе царю!.. — крикнув грек, який зразу ж прийшов до себе, коли лиш почув, що князь його не буде страчувати.
— Мовчи, злодію! — гукнув Святослав. — Не торгуйся! Свого допоминайся у Калокира. Ці гривни передаси дружинникові Лютові, який їде на Русь з недужими вояками, для Мстислава Воєславича та рідні його у Залісся над Дністром. Доти не пущу тебе з прив’язі, доки човен Люта не допливе до гирла Дніпра. Беріть його!
Чотири дружинники потягли грека з собою, Мстислав ішов за ними, а князь з Шварном збиралися і собі піти. Але варяги не пустили їх.
— Ти простив, князю, зрадникам, — сказав старий Рюар, — на це твоя княжа воля; але судовий круг — ні! Вікінгові невільно прощати зраду, ні віроломство.
— Я не бажаю смерті цього гридня! — відповів князь суворо.
Але ось обізвався Фарлаф, що весь цей час стояв на колінах — непорушно, закривши очі руками.
— Дякую тобі, князю, за ласку, але вона зняла більмо з очей моїх, і я бачу, яке страшне затіяв я у лукавому моєму серці. Такому серцю не слід уже битися у грудях. Я мушу понести кару, бо як ні, то сам найду дорогу до свого серця тим самим мечем, котрим бажав пошукати твого, і змию ганьбу зрадника ганьбою самовбивства.
— Під грати! Під грати! — ревіли вікінги.
Кілька з них приволокло незабаром кільканадцять залізних штаб, яких чимало везли купці на продаж у Херсонез. Прути ці зв’язали у грати, а потім прив’язали їх Фарлафові до хребта. Фарлаф не пручався і послушно пішов на берег моря. Кілька сильних мужів несло грати. Потім скинули грати з берега у воду так, що вони, падаючи, накрили собою Фарлафа.
Вода була мілка, але вага заліза не дозволяла прив’язаному зрушити з місця. Власне треба було зрадника кинути у гноївку, де він згинув би скоро. Тут мучився довго. Довго шуміла вода, бовтана нелюдськими зусиллями тонучого у мілкій воді міцного мужа. Раз у раз появлявся над водою то один, то другий ріг гратів, але вкінці все стихло. Вода заспокоїлася, і лише місячні блиски переливалися на цьому місці живіше, ніж деінде.
Серед гробової мовчанки засів князь з варягами до вечері.
X. У ДОРОСТОЛІ
За широко розлитим Дунаєм заходило сонце і кидало криваві блиски на дзеркало води. Білі тумани рожевіли над водою у зареві, а у них губився майже зовсім лівий берег ріки. З широких рівнин Лівобережжя дув душний, гарячий вітер, а з величезних дунайських плавнів неслися жаб’ячі хори та крики болотяної птиці. Усьому давав міру птах гупало, що раз у раз обзивався у мокляках: "Гуп, гуп!" Слідом за цим чувся клекіт бузьків, гострі голоси журавлів та чапель, а з другої сторони, з правого берега, відповідали їм голоси перепілок, що серед піль та левад збиралися до сну. Надходив вечір.
У городі Доростолі зачинили брами, а руські вартові почали ходити по стінах города та замку. Населення города — болгари, греки і чимало таки русинів — варило вечерю і збиралося у підсінях повечеряти при смолоскипах або оливних лампах. Пахощі, які йшли від жареної баранини та риби, долітали і до вартових, їм снився повний горнець гороху з солониною та кухоль вина. Один за одним кидав оком на замок, де всі вікна горіли ясними вогнями. Там пирував патрицій Калокир з руською дружиною, бо саме нині прибіг гонець з вісткою, що Святослав розбив на порогах печенігів. Вартові чули співи та крики охмелілих товаришів і розглядалися довкола… Ніде ні живої душі, а тут печеня так і надить до себе і м’яка вовняна постіль манить солодким спочинком. І один по одному вартові тікали по хатах і до не лише по руських, але і по болгарських, бо не один із княжих людей мав уже тут на чужині хату і рідню. Добра, тиха вдача русина находила навіть серед страшної війни розраду і щастя у мирних болгарських хатах, і багато з них думало провести увесь вік на Дунаї. Такі самі плавні, як на Дніпрі, були і тут, а мова і звичай були дуже схожі.
Через три роки після приходу Святослава Доростол ставав уже напівруським. містом.
Між тим серед гамору та співу пирували гридні воєводи та дворяни у великій гридниці на замку. У прохолоді товстих мурованих стін розкошувалися гості їдою та напитками, а на начальному місці сидів Калокир у кесарській багряниці і показував усім веселе, безжурне і ласкаве лице.
Але під брижками мантії гралася рука двома табличками, зліпленими воском. Було це письмо, яке одержав перед хвилиною через спеціального посланця. Годі було читати його у присутності воєводів. Тому встав і підняв чарку вгору.
— Мовчати, мовчати! — загуділи голоси, і гамір у гридниці зразу стих.
— Братія і дружино! — почав Калокир, наслідуючи спосіб Святослава. — Разом з вісткою про перемогу одержав я від патріарха Василія письмо. Воно, певно, дуже важливе і тому бажаю прочитати його вам.
— Читай, читай! — сказали воєводи.
— Читай! — загули гості.
Калокир розліпив таблички. Легко здригнулися риси його лиця, коли пробіг письмо очима, але плавно, не спиняючись, прочитав:
— Кесар Іван Циміскій вийшов з військом з Царгорода і прямує у Македонію. Бережіться! У нього п’ятнадцять тисяч пішого, а тринадцять кінного війська. Ідуть на малу Преславу…
Прочитавши, спитав:
— Що ж нам робити? Святослава нема, мусимо рішити самі.
— Що тут рішати? — закричало разом кілька воєводів. — Підем завтра досвіта у Преславу, заберемо Свинельда і, поки князь вернеться, розперіщимо ромеїв, мов яструб курей.
— Так, так! Перун їм у тім’я! — ревіла товпа.
— Вичистимо хату на його прийом! — кричали деякі.