— Гадаєте?
— Так, у неї вельми пристрасна вдача і видко, що в горах, звідки вона родом, жінки й чоловіки не дуже міцно зв’язані подружжям. Святополк сказав виразно, що Заріччя є для вдови тільки так довго, доки не віддасться, а тоді переходить на його дітей або на вас.
Довго гуторили Грива і Станко про вдачу боярині, про її клопоти та про те, що не можна поділити три селища на чотири частини. Правда, сини Ольги швидко втратили батька і тому вельми шанували і любили поважну, тямущу матір, а її воля була для них законом. Та бояриня знала, що вони поженяться, а тоді прийдеться двом хазяйкам господарити біля одного горшка. Десятьох мужів, мовляв, засяде у згоді біля одного казана, та в одній хаті навіть мати з дочкою не проживуть у злагоді, якщо обидві захочуть верховодити.
— Ти, Гриво,— сказав укінці після довшої надуми,— скажи боярині, щоб поділила майно так, якби мене не було. Оце дворище, де ми тепер, це придане моєї невісти. Я тут осяду і не стану непокоїти її старості молодою хазяйкою. Моя пайка хай буде її вдовиним віном. Крім цього, порадь їй, щоб не дробила майна, а корчувала дикі заросляки на Підгір’ї. Там землі багато, людей мало, можна бранцями та закупами насадити нову волость для Млада. І він, і Ярослав — молодики, багато дечого зможуть ще придбати у княжій дружині, тож нехай не сидять дома, а йдуть у світ. Доки мати здорова та дужа, на біса їх у волості. І без них буде кому ловити дівчат на Купала та ходити зимою на ведмедів і вовків!
Другої днини Станко і Грач посідлали коней і стали прощатися із Соломиричем та товаришами. Всього двох узяв з собою Збранич для більшої безпеки, решту залишив воєводі. Перед виїздом сам воєвода приобіцяв йому заопікуватися як слід закопаним грошем Козняка, і десь після першого подою не було уже Станка у Мощаниці.
XXI. Конунг Свен
Того самого вечора, коли Грива зі Збраничем радилися у Мощаниці над добром Городницької волості, до Києва доїздив самітний Свен. Їхав поволі, пильно розглядався довкола та поза себе. А доводилось стрічати чимало людей на великому шляху, який вів із Києва на Ізкоростень, Овруч, у Луцьк та Володимир. Були це здебільша купці або втікачі з пограниччя, які на час завірюхи переносилися у спокійніший край на півночі. Від цих-то утікачів дізнався Свен, що печенізькі орди наступили вже на землі Володимира та що вся дружина вийшла на пограниччя їм назустріч. На цьому боці річки Стугни мало прийти до рішального бою. Але орди були ще зайняті грабежами пограниччя, а відділи Олешича ганялися за ними, так що ніколи не було всіх сил разом, тим-то одні боялися других.
А ось і перші київські сади, повні скиненої на моріг запашної садовини та пооббиваного з дерев прив’ялого вже листя. Високі тини городських укріплень гостро зазначувалися на тлі неба. Свен стримався. Його могли не пропустити у город. Скинув лук, рогатину, зліз з коня, закинув на ліве плече кожух так, щоб закривав зовсім зранену руку, а сам пішов, як колись давно, певним, безпечним кроком у ворота. У сутіні вечора не видко було знищеного одягу, примарнілого лиця та сивого чуба воєводи. Гордо піднята голова та брязк меча об чревії давав знати всім, що йде озброєний, княжий муж. І справді. При воротах держали варту наймолодші з тих, що їх зібрав був Путята. Вони не знали зовсім про наміри Свена, бо ні Добриня, ні Мстислав, ні Путята не розголошували сумної слави зрадника, та вони знали, хто він, і тому не спинювали його. Навпаки, вони віддали належний воєводі поклін, і Свен перейшов.
"Скажіть, норни,— погадав про себе варяг,— чи лев ускочив між стадо волів, чи у пастку? Чи київські воєводи знали про те, що він був проводирем ятвягів, а не нещасний данський князь? Чи ждали на нього, чи ні? Чи Рогніда приготовила варягів, франків та інших християн до повстання? Куди дівся князь? Коли вертається?"
Мимохіть повернув Свен праворуч, туди, де у саду було посілля Козняка. Без труду переліз огорожу і присів у густих кущах. За цими кущами проходила стежка, яка окружала ввесь просторий сад. Отут у затишші приліг Свен, загорнувшись у кожух, і довго роздумував.
Коли він ступав вулицями заснулого Києва, місяць клав уже його тінь на стіни домів і паркани. Всього кілька нічних мандрівників зустріло його, і кожний з острахом уступав набік перед темною його появою. Він минув Берестове та двір Рогніди і став сходити на Поділ, коли нагло у ясному сяйві місяця побачив гурток людей. Перший між ними був високого росту з широким білим лицем, а довга руда борода світилася у промінні, як золото. За ним ступало кілька ратників у шапочках та коротких каптанах з широкими мечами при боці. Свен станув.
— Еріх! — закликав півголосом.
— На Одіна! Це ти, Свене? — пізнав його рудий.— Крайній час, крайній час! Гадаю, що врешті почнеться рух!
Тут Еріх затер руки, наче від холоду.
— Кажеш, крайній час? — спитав Свен.
— Еге ж! Усі ждемо знаку, а за той час вороги не сплять.
— Вороги? Які?
— Рогніда та її прихильники.
— То Рогніда не з нами?
— З нами і не з нами! — неохоче відповів Еріх.— Ходи зі мною до Дауда. Там сьогодні всі наші зібралися на нараду, то довідаєшся про все.
Еріх аж тепер помітив, що воєвода не рухає лівою рукою.
— Ти ранений? —спитав.
— Як бачиш!
— Бачу, що ти марний та обдертий. Невже ж тобі не повелося?
— Ходи до Дауда, почуєш. І мій язик — не листок трепети.
Мовчки минули останній закрут вулиці, і ось величезним грайливим дзеркалом блиснула перед ними пристань. Місячне сяйво лежало на воді довженною сріблистою смугою, ніби на поверхню чорної води вилив хтось пливкий метал. Кожний найменший рух, кожний скок дніпрової риби значився на поверхні кружальцями. У сріблистій мряці губився лівий берег ріки, так що здавалося, що Поділ лежить над морем. Мимохіть спинився Свен над рікою і задивився у масу води.
— Чого ти? — наставав Еріх.— Ходи, пізно буде, розійдуться...
— Із-під коріння світового ясеня течуть води! — півголосом сказав на те Свен.
— Ігдразіль має їм на прощання крислатим гіллям, і вони не вертаються уже до нього. Що минуло — пропало, а що не пропало, щойно перед нами...
З острахом глянув Еріх на товариша. Такі вислови чував він від скальдів, мудреців далекої півночі, від ворожбитів, які на білу скатертину кидали таблички з пророчими рунами.