Святополк зайшов у літа досить далеко, заки подумав про сім’ю, а коли подумав, що вже крайній час обзавестися жінкою, було запізно. Біля його товаришів давно вже підростали цілі гуртки дітвори та молоді, та самітно, невідрадно, сумно було у Заріччі. Бояриня Ольга, а за нею всі сусіди, привикли вважати його посілля дідицтвом Млада, наймолодшого Збранича. Та не так сталося, як гадалося. Я останнього походу вернувся Святополк не один. Я ним була невелика ростом чорнявка з чудовим личком та очима, чорними, як нічка у Чорногорі. Гарні були дівчата на Русі, чи то в боярських дворах, чи мужицьких хатах, одначе такої кралі не бачив ще ніхто у городській волості. Її-то впровадив Святополк у двір та наказав челяді служити їй як боярині. Справді, вона схожа була більше на княгиню, бо мала золоте чільце, намисто з грецьких монет і чудові сукні. Зате поведінка її була дивна. Вона не займалася нічим поза вишивками та виправою дорогих шкурок. Ніхто не вмів так виправляти шкурки, як вона. У Заріччі цією працею займалися гарбарі, а жінки мали з варивом та господаркою дуже багато діла, яке займало в них мало не ввесь час до пізньої ночі. Про все те Живійка не мала поняття. Я легким, згірдним усміхом гляділа на забруднені від праці руки жінок та знизувала раменами на вид заставлених столів. Шматок сушеного та вудженого м’яса, сухий коржик з якої-небудь муки, а то і капуста, буряки чи лобода, кришка меду — ось і все, чого треба було їй до життя.
— Пусте, що їсти,— говорила повільно, потягуючись, наче кішка спросоння.— Важне, щоб бути гарною та стрункою.
Даремне говорили їй жінки та дівчата, щоб подбала про хазяйство, про страви, які любить Святополк.
— Що ви таке? — сміялася вона.— Він же ж до мене прийде, не до миски. Я себе приберу, як тую квітку намальовану, заквітчаю гарним зіллям, поцілую черлені губки, аж кров попливе по вусах, руками пригорну, ніжками здавлю, що душа з нього вилетить та сяде мені на плече глядіти в очиці. Або то біла голова довго молода? Гей! Шкода заходу! Полиняють брови, личко зів’яне... А тоді і всі скарби Візантії не знадять його, не то повна миска!
І справді, добре розуміла бояриня Живійка. Він і не запитався, хто ладив йому їжу, а насолоджувався тільки красою господині. На всі завваги братової та бояр відповідав неодмінно:
— Не молодик я і не хлібороб. Дітей у мене не буде, а ще якби були, то я радше себе й вас убив би та все Заріччя спалив до кореня, ніж покинув би свою квітку намальовану. Поза боротьбою та дружинним побутом княжого гридня одне добро дає життя мужеві — молода, гарна дівчина. У мене люба те саме, що у співця струни. А чи є для співця щось дорожче струн?
Ідучи в останній похід, Святополк скликав рідню та старших кметів з околиці та передав Заріччя жінці, щоб пізніше ніхто не перечив вдові права посідання. Та як тільки Святополк від’їхав, братова кинулася підмовляти кметів, щоб звалили пізніше Святополкове завіщання, щоб селище перейшло на її наймолодшого сина. Та відколи Станко пішов між гридні князя Володимира, мати відчула вперше самотність та брак свого первенця. Вона дізналася була, що він ходив у всілякі походи, опісля — що пропав десь у степах, та більше як від двох літ не чула про нього ні словечка. Тимто й послала Гриву провідати та прохати Станка приїхати у городницьку волость, хоч би на тиждень-два.
У дворищі Мощаниці чималий рух та гамір. Уся рать збиралася на майдані та гомоніла про свіжі вістки. Вони були добрі, тому радісним окликом привітали гридні Збранича.
— Вістки, вістки з Червенської землі прислав воєвода! — гукали.
У світлиці сидів Соломирич при столі, а біля нього старий тіун небіжчика батька — Грива.
— Гриво, дядечку!
Старий зірвався, зблід, а там і грянув до ніг молодця.
— Усе добро хай прийде з твоїм приходом, дитино! — закликав зворушеним голосом.— Хай не ступить твоя нога на темне, погане місце. Боже Дажбоже! Сподобив ти мене, старого, оглядати ще молоде личко дідича нашої волості. Хвала, хвала тобі, могутній, добрий, а тобі, боярине, поклін!
— Ні, не поклін, дядечку, ні, не при ногах тобі місце! — підняв старого Збранич і обняв Гриву та поцілував його прив’яле, бородате лице.
— Вибачте нам, воєводо, ми не бачилися від двох літ!
Соломирич усміхнувся.
— Не я стану дорікати молодикові, який шанує старого, хоч би це був тільки тіун.
— Яким же ти світом причвалав аж сюди? Що там дома, що мати, стрийко48 брати?
— Мене прислав воєвода Мстислав, бо я приїхав був до нього з наказом твоєї матері у справі Городницької волості. Тисяцький Святополк та боярин прислали гроші, та не знали, чи ти одержав їх, чи ні. Ярослав і Млад уже обидва у дружині Святополка десь біля Перемишля, та ні йому, ні їм не загрожує небезпека. У Мешка іде тепер завзятюща боротьба на півночі та на заході, він сам старий, сини не згідні зі собою та батьком. Словом, боїться! Тим-то воєвода Святополк полишив оборону пограниччя місцевим тисяцьким, а сам подався у своє Залісся. Там пробуде тільки дватри дні, а опісля піде на Київ. По дорозі збере рать з усіх волостей тиверських, деревлянських та полянських, а й тобі велів туди їхати. Зате зимувати будеш уже дома.
Про все те знав Грива, недаром увесь вік прослужив при боярській рідні Збраничів. Всі бажання та задуми боярині Ольги, воєводи Святополка та братів Станка були йому звісні куди краще, ніж самому молодцеві, який умить це зрозумів і спитав:
— Так гадаєте, дядечку, що після смерті стрийка мати прожене стрийну з Заріччя?
— Ні! — рішуче заперечив старий.— Вона багато балакає та береться шкодити ненависній своячці, але на таке діло вона не піде. Надто, бач, праведна у неї душа.
— Так-то так,— знизав раменами молодий Збранич,— але де йде про землю та гріш, про владу чи значіння, там і богомільний праведник забуває про хрест. Мати любить дитину і бажає їй добра за всяку ціну, це приказує їй навіть віра! Бачиш, Гриво, я вже п’ять літ живу віддалік від батьківського селища, і бачу, що той хрест, про який учила мене мати, не той сам у всіх...
Неохоче махнув рукою тіун.
— Я знаю, що люди скрізь однакові, чи вони з хрестиками, чи без. Чи в кого ідол Перуна у божнику, чи яка ікона, чи висить перед ним зілля, чи лампада, душа не змінюється від цього, коли він не живе чесно. І саме тому кажу, що мати Ольга не посягне по майно Живійки і не осоромить себе. А там гадаю, що стрийна й так не висидить довго у дворищі. Вона швидко найде собі другого чоловіка, який захистить її від напасті.