Іди, вартового постав

Сторінка 41 з 60

Гарпер Лі

— Подивися на округ Мейком,— промовив доктор Фінч.— Це типовий Південь. Тебе ніколи не дивувало, що майже всі в наших краях або родичі, або майже родичі?

— Дядьку Джеку, як це людина може бути майже родичем іншої людини?

— Дуже просто. Ти ж пам'ятаєш Френка Бакленда?

Джін-Луїза відчула, що її мимоволі затягує у павутиння доктора Фінча. "Він дивовижний старий павук, але все одно — павук". Вона зробила крок до нього.

— Френка Бакленда?

— Натураліста. Повсюди носив у своєму портфелі дохлу рибу й тримав удома шакала.

— Ну то й що далі?

— Ти також пам'ятаєш Метью Арнольда?

— Так.

— Ну от, Френк Бакленд був син брата чоловіка сестри батька Метью Арнольда, отже, вони майже родичі. Розумієш?

— Так, сер, але...

Доктор Фінч подивився на стелю.

— А мій племінник Джемі хіба не був заручений з троюрідною сестрою дружини сина його двоюрідного діда?

Джін-Луїза, затуливши долонями очі, гарячково почала рахувати.

— Справді,— нарешті сказала вона.— Дядьку Джеку, гадаю, ти зробив нелогічний висновок, але я зовсім не переконана.

— Власне, це одне й те саме.

— Але я не бачу зв'язку.

Доктор Фінч поклав руки на стіл.

— Джін-Луїзо, у Мейкомі й нині мешкають живі двійники усіх тупоголових кельтів, англів і саксів, які тільки бачили божий світ. Ти, звісно, пам'ятаєш декана Стенлі[33]?

Джін-Луїза поверталася в оті безкінечні дні, які ніколи не закінчувалися. Вона сиділа у цьому домі, а дядько читав їй уголос свої цвілі книжки. Голос його, як завжди, або басовито гуркотів, або переходив у високий нестримний сміх. У пам'яті спливли забудькуватий священик з пухнастим волоссям і його кремезна дружина.

— Хіба це не нагадує тобі Фінка Сюела?

— Ні, сер.

— Думай, дівчино. Думай. Оскільки ти не думаєш, я тобі натякну. Коли Стенлі був настоятелем Вестмінстерського собору, він перекопав майже всі могили в абатстві в пошуках Якова Першого.

— Господи Боже!

— Під час Великої депресії містер Фінкні Сюел, мешканець Мейкома, відомий своїм незалежним розумом, викопав з гробниці свого рідного діда і витяг усі його золоті зуби, щоб сплатити іпотеку. Коли шериф заарештував його за осквернення могили і викрадення золота, містер Фінк висловив протест, посилаючись на те, що як його дід не належить йому, кому ж тоді він належить? Шериф відповів, що старий містер М. Ф. Сюел є громадською власністю, але Фінк Сюел запально заперечив, що це його ділянка цвинтаря, його дідусь і його зуби, і категорично відмовився йти під арешт. Громадська думка в Мейкомі була на його боці: містер Фінк був людина шанована, він робив усе, щоб сплатити свої борги, тож правоохоронці йому вже більше не докучали.

— Стенлі керувався високими історичними міркуваннями під час своїх розкопок,— замислено говорив доктор Фінч,— але їхні голови працювали однаково. Безперечно, він залучав кожного єретика, якого міг здибати, до молитов у Абатстві. Гадаю, одного разу він дав причаститися місіс Анні Безант[34]. Не забула, як він підтримував єпископа Колензо?

Джін-Луїза не забула. Єпископ Колензо, погляди якого на різні речі вважалися сумнівними в його час і віджилими у наші дні, користувався особливою прихильністю маленького настоятеля. Колензо був мішенню уїдливих дебатів на всіх зібраннях церковників, і одного разу Стенлі виголосив на соборі духовенства резонансну промову на його захист, питаючи, чи відомо шановним колегам, що Колензо — єдиний колоніальний єпископ, який потурбувався перекласти Біблію мовою зулусів, а це набагато більше того, на що спромоглися решта з них.

— Фінк був такий самий,— вів далі доктор Фінч.— Він виписав "Волл-стріт джорнал" у розпал Великої депресії і сварився з кожним, хто казав проти цього хоч слово,— Доктор Фінч хихонув.— Джека Джеддо з пошти мало не судомило, коли він розбирав кореспонденцію.

Джін-Луїза не зводила з дядька очей. Вона сидить у нього на кухні, в розпал Атомної ери, і в глибині душі знає, що доктор Фінч має цілковиту рацію у своїх порівняннях.

— ...точнісінько такий самий,— провадив доктор Фінч.— Або візьми Гаррієт Мартіно[35]...

У Джін-Луїзи виникло враження, ніби її перенесли в Англію, в Озерний край. Вона боролася з собою, щоб не задрімати.

— Ти пам'ятаєш wide Е. К. Б. Франклін?

Вона пам'ятала. Їй важко було пригадати, хто така міс Мартіно, а от з місіс Е. К. Б. все просто: в уяві постали в'язаний гачком пишний берет, в'язана гачком сукня, крізь яку виднілися в'язані гачком рожеві трусики і в'язані гачком панчохи. Щосуботи місіс Е. К. Б. проходила три милі до міста зі своєї ферми, яка називалася Мис Жасминового Гаю. Місіс Е. К. Б. писала вірші.

— Ти пам'ятаєш жінок-поеток другого ряду? — спитав доктор Фінч.

— Так; сер.

— І що ж?

Коли Джін-Луїза була ще дитиною, вона іноді гралася в редакції газети "Мейком триб'юн" і була свідком деяких суперечок, зокрема останньої — між місіс Е. К. Б. та містером Андервудом. Містер Андервуд був видавець старої школи і мав усталені принципи. Він працював цілі дні за громіздким чорним лінотипом і час до часу освіжався невинною вишневою наливкою з велетенського глека. Однієї суботи в редакцію увірвалася міс Е. К. Б. з криком душі, а містер Андервуд заявив, що не збирається ганьбити ним свою газету: це був віршований некролог по корові, який починався словами:

Моя корівонько, о карооке диво!

Ти в небеса пішла — чи будеш там щаслива!..

Некролог містив серйозні розбіжності з християнською філософією. Містер Андервуд сказав: "Корови не йдуть на небеса",— на що місіс Е. К. Б. відрекла: "А оця пішла",— і послалася на поетичну вільність. Містер Андервуд, який свого часу публікував епітафії різноманітного ґатунку, заявив, що не надрукує цього вірша, бо він богохульний і в ньому не дотримано ритму. Місіс Е. К. Б. розлютилася, зламала верстат і розкидала по всій редакції рекламні оголошення крамниці "Біґсстор". Містер Андервуд засопів, як кит, вихлестав у неї на очах добрячу порцію вишнівки і несамовито кляв її всю дорогу до будівлі суду. Після того місіс Е. К. Б. складала вірші лише для власного удосконалення. Увесь округ відчув, що втратив.

— Так от, ти готова визнати, що існує тонкий зв'язок, необов'язково між двома ексцентричними особами, а в загальному менталітеті певної місцевості?