— Вона їсть, як людина,— здивувалася Джін-Луїза.
— Сподіваюся, я добре її виховав,— відповів доктор Фінч.— Вона вже така стара, що доводиться годувати її з рук.
— А чому ти не віддаси її приспати?
Доктор Фінч кинув на племінницю обурений погляд.
— З якого такого дива? Що з нею не так? Вона ще може прожити добрі десять років.
Джін-Луїза мовчки погодилася і подумала, що, умовно кажучи, хотіла б і вона такий вигляд мати, як Роза Ейлмер, у такому поважному віці. Руда шкурка була в ідеальному стані; кицька зберегла фігуру; очі були ясні. Здебільшого вона тепер спала, а раз на день доктор Фінч виводив її на шворочці погуляти у дворі.
Доктор Фінч терпляче умовляв свою стару кицю доїсти обід, і коли вона доїла, підійшов до шафки над раковиною і витяг звідти пляшечку. Замість покришки на ній була піпетка. Він набрав у неї чимало рідини, поставив пляшечку, ухопив кицьку за зашийок і наказав розтулити рота. Роза Ейлмер послухалася. Тоді ковтнула і потрусила головою. Доктор Фінч набрав ще рідини у піпетку і звелів Джін-Луїзі розтулити рота. Джін-Луїза ковтнула і закашлялася.
— Боже милосердний, що це таке?
— Вітамін "С". Скажеш Аллену, щоб він тебе оглянув.
Джін-Луїза пообіцяла, а тоді спитала у дядька, чим він зараз цікавиться.
Доктор Фінч, який схилився над плитою, відповів: "Сибторпом".
— Чим-чим?
— Сибторпом, дівчино, Сибторпом. Ричард Волдо Сибторп — римо-католицький священик. Похований з усіма почестями англіканської церкви. Намагаюся знайти когось, рівного йому. Визначна постать.
Джін-Луїза звикла до дядькової манери висловлюватися у стилі інтелектуальної стенографії: він зазвичай виголошував один чи два окремі факти, і висновок видавався неочевидним. Проте якщо йому ставили правильні питання, він неквапно і впевнено розкручував сувій своїх дивовижних знань і демонстрував обґрунтування, яке блищало власним світлом.
Але Джін-Луїза прийшла сюди не для того, щоб її забавляли ідейними шуканнями другорядного вікторіанського естета. Вона дивилася, як дядько змішує зелені овочі, оливкову олію, оцет і ще якісь невідомі інгредієнти з тією самою ретельністю і впевненістю, з якою він проводив складні хірургічні операції. Нарешті розклавши салат на дві тарілки, він промовив:
— Іж, дитино.
Доктор Фінч заглитнув свій обід, не зводячи очей з племінниці, яка розкладала зелений салат, шматочки авокадо, солодкого перцю і цибулі в акуратні рядочки на тарілці.
— Що з тобою? Ти вагітна?
— Дякувати Богу, ні, дядьку Джеку.
— Здається, це єдине, що може хвилювати молоду жінку в наші дні. Хочеш розказати мені? — голос його потеплішав.— Давай, Скауте, кажи.
На очах у Джін-Луїзи виступили сльози.
— Що відбувається, дядьку Джеку? Що сталося з Атикусом? Мені здається, що Генк і тітка Александра збожеволіли, але, скоріше, божеволію я сама.
— Я не помітив у них нічого дивного. Що не так?
— Бачив би ти їх учора на тому засіданні...
Джін-Луїза подивилася на дядька, який небезпечно погойдувався на задніх ніжках стільця. Він притримувався за край столу для рівноваги; його гострі риси пом'якшилися, брови піднялися, і він голосно розсміявся. Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, а сміх перейшов в уривчасте пирхання.
Джін-Луїза підвелася з-за столу, сперлася на стілець, тоді поставила його на місце і рушила до дверей.
— Я прийшла сюди не для того, щоб з мене глузували,— промовила вона.
— Ану сідай і стули рота,— наказав дядько. Він дивився на неї зі щирим зацікавленням, ніби вона була у нього під мікроскопом: якийсь медичний курйоз, що несподівано матеріалізувався у нього на кухні.
— Я й уявити не міг, ніколи не думав, що добрий Бог дозволить мені дожити до того часу, коли дехто опиниться в центрі революційних подій, скорчить похмуру пику і спитає: "Що відбувається?"
Він знову засміявся і похитав головою.
— В чому справа, дитино? Я скажу тобі, в чому справа, якщо ти візьмеш себе в руки і припиниш отак супитися... Цікаво, очі й вуха в тебе хоч зрідка спілкуються з мозком?
Обличчя його зробилося жорстким.
— Дещо тобі зовсім не сподобається,— заявив він.
— Байдуже, дядьку Джеку. Просто поясни мені, що перетворило мого батька на негроненависника.
— Прикуси язика,— голос доктора Фінча звучав суворо.— Не смій ніколи так називати свого батька. Я не терплю цього слова так само, як і самого явища.
— А як ще я маю його називати?
Дядько протяжно зітхнув. Підійшов до плити й увімкнув газ під кавником.
— Розгляньмо справу спокійно,— сказав він.
Коли він обернувся, Джін-Луїза побачила, що обурення в його очах перетворилося на задоволення, змішане з виразом, якого вона не могла витлумачити. Почулося, як він бурмоче:
— Боже мій, Боже мій, так. Роман повинен мати фабулу.
— Що ти хочеш цим сказати?
Джін-Луїза знала, що дядько щось цитує, але не знала, що саме, не знала чому і не хотіла знати. Дядько вмів її страшенно роздратувати, коли того хотів, і зараз він, вочевидь, саме цього й хотів, і це її ображало.
— Нічого.
Він сів, зняв окуляри і поклав їх у жилетну кишеньку. І неквапливо розпочав.
— Дитинко, всюди на Півдні такі люди, як твій тато, стають таким собі ар'єргардом, гальмуючи поступ задля збереження певної філософії, яка вже практично знищена...
— Якщо ти про те, що я почула учора, то і слава Богу, що знищена.
Доктор Фінч поглянув на неї.
— Ти глибоко помиляєшся, якщо думаєш, ніби твій тато бореться за те, щоб поставити негрів на місце.
Джін-Луїза сплеснула руками і підвищила голос.
— А що мені, в біса, лишається думати? Мене аж знудило, дядьку Джеку. Буквально знудило.
Дядько Джек почухав вухо.
— Безсумнівно, ти колись, бодай випадково, чувала про певні історичні факти і нюанси...
— Слухай, припини оцю пустопорожню балаканину: війна тут абсолютно ні до чого.
— Навпаки, війна тут дуже до чого, якщо ти прагнеш зрозуміти. Насамперед тобі слід усвідомити те, чого три чверті населення досі не розуміють. Що ми були за люди? Хто стоїть до нас найближче в цьому світі?
— Гадаю, ми просто люди. До чого ти ведеш?
Дядько Джек усміхнувся, і в очах його загорівся пустотливий вогник. "Зараз він відхилиться від теми,— подумала Джін-Луїза,— і я вже його не зумію примусити повернутися".