Ярослав i Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повiльно йде за ними, кивнувши головою Гаральду.
Є л и з а в е т а
Прощай, Гаральде! Хай тебе господь
Хранить в путi, а я молитись буду,
Щоб вiн тобi вiтчизну повернув.
Г а р а л ь д
(затримує її, вхопивши за руку).
О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,
Дозволь менi в прощальную цю мить
Востаннє надивитись в очi милi,
Щоб дух сумний надiєю змiцнить.
Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе,
Бiля твоїх дозволь схилитись нiг.
(Змушує її сiсти на лаву i сам сiдає бiля її нiг).
Ти, як зоря пiвнiчная на небi,
Сiятимеш менi в путях моїх.
То накажи ж, моя царице-дiво,
Що мушу я в твою свершити честь,
Якi скарби нечуванi i дива
Тобi в бою дiстати i привезть.
Ти любиш храми — хочеш, iз Софiї
Святиню вищу — чашi золотiї —
В Царградi я дiстану й привезу?
Є л и з а в е т а
Не в золотi краса Софiї храма,
А в спiвах дивних, що пiд куполами
Лунають там в блискучiй вишинi, —
Цих спiвiв ти не привезеш менi,
Їх ангели спiвати научили.
Г а р а л ь д
(спантеличений).
Нi, купола, звичайно, не знiму
I спiву взяти в руки не зумiю,
Але як справдi ангели в Софiї
Чи в кесаря спiвають в терему,
Тодi, клянусь, хоч одного зловлю
I з вiсткою до тебе надiшлю!
Є л и з а в е т а
(смiється).
Господь з тобою, княже! Та хiба
Людина може ангела впiймати!
Га р а л ь д
(з досадою).
То що ж робити! О, яка журба,
Нiчим тебе не вмiю вшанувати.
Ну, хочеш, я з Дамаска привезу
Тобi таку чудову бiрюзу,
Що, мов блакить, зорiтиме у хатi?
Є л и з а в е т а
(пiдводиться).
Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.
Повiр, скарбiв таких менi не треба.
Коли вже хочеш, привези менi
З того Дамаска, де пiд ясним небом
Почив спiвець великий Iоанн,
З його могили рожу чи тюльпан.
IV
Ця розмова раптом перебивається галасом i криками, i на луг ввалюється цiла юрба збуджених людей: теслi з сокирами i пилами, каменщики з молотками i шпаглями та iншi. На чолi натовпу каменщик Журейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Вiн веде пiд руку Людомира, сивого дiда, за яким iде Милуша, гарна дiвчина в простому селянському одязi — бiлiй сорочцi i барвистiй чорно-червонiй запасцi. Тут же двоє селян тримають зв'язаного молодого варяга Турвальда. Далi Слав'ята i Микита.
Г о л о с и з н а т о в п у
— Суда i правди! Покарай його!
— Казни убивцю! Годi вже терпiти!
— Геть кривдникiв!
Мирослав i варта, що вийшли з замку, марно намагаються вiдтiснити юрбу.
М и р о с л а в
Назад! Не можна тут!
Вертайтеся! Як смiєте свавiльно
Пiд теремом збиратись i кричать!
По що прийшли?
Ж у р е й к о
По суд i правду княжу!
Суда i правди вимагаєм ми!
Вбiгають кiлька варягiв i кидаються на визвiл Турвальда, оголивши мечi.
В а р я г и
Тримайсь, Турвальде! Розв'яжiть його!
Або негайно всiх вас тут...
Г а р а л ь д
(миттю кидається до варягiв).
Назад!
Варяги з сухим ремством вiдступають. Єлизавета йде до брами.
Г о л о с и
— Суда i правди! Покарать злочинця!
-— Суда i правди! Правди i суда!
— Казни убивцю! Геть варягiв!
З брами виходить Ярослав. За ним Iнгiгерда, Анна i дехто з дружини.
Я р о с л а в
(пiдiймає руку).
Тихо!
Гомiн негайно вщухає.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Хто смiє тут крамолу учиняти
I сварами бентежити народ?
Чого вам треба?
Ж у р е й к о
(виступає вперед).
Правди i суда!
(Пiдводить Милушу i Людомира).
У цих людей убито сина й брата.
Убивця тут. Отой варяг.
Я р о с л а в
Хто послуг?
Ж у р е й к о
Увесь народ! Всi бачили, як вiн
Цю дiвчину в селi хотiв покривдить,
А брат обстав, то вiн його убив
Ранiш, нiж люди встигли, схаменутись.
Л ю д о м и р
Єдиний син, надiя вся моя,
Єдина, що на старостi лишилась...
Було ще два... але обидва тi
На Судомирi-рiчцi в жаркiй сiчi
За тебе, княже, разом полягли.
Еге, тодi... На Судомирi-рiчцi,
Коли ти з Брячиславом воював.
А це один... найменший... Де ж та правда?
За вiщо ж вiн загинув? Добрий був
I лагiдний... та не стерпiв наруги...
За це погиб... за правду...
Ж у р е й к о
Чуєш, князь?
Я р о с л а в
Я чую все. А ти ж бо тут при чому?
Тебе я знаю. Каменщик єси,
З отих майстрiв, що храм новий будують.
Чого прибiг?
Ж у р е й ко
Моя то лада, княже,
I за її я мушу встати честь.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Ти мусиш храм усердно будувати,
А ти ще всiх з роботи позривав!
Ж у р е й к о
(хмуро).
Ранiш нiж храми будувать святi,
Годиться правду ствердити в життi.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Подякуй лиш, що твердi вашi шиї
Згинаю в храмах я пред олтарем,
А не на торзi княжеським мечем.
Нехай вас учать словеса святiї.
Ну, то чого ж ти хочеш зараз?
Ж у р е й к о
Помсти.
Казни його — ти ж згадував про меч.
Я р о с л а в
Чого ж ти сам не покарав його?
Твоє було це право.
Ж у р е й к о
Не було
Мене в той час. Коли його зв'язали,
Не мiг же я такого убивать!
Л ю д о м и р
Всiх треба їх од нас повиганяти,
Бо кривди лиш i сором.
Я р о с л а в
(про себе).
Боже правий,
Як важко це — творити правий суд...
I де цiна життю! Його ж не вернеш
Нi золотом, нi кров'ю. Лиш одна
В цiм правда є — щоб трепетали злi
I тиша панувала на землi. '
I н г i г е р д а
(що помiтила вагання Ярослава).
Дозволь тобi порадити, мiй княже,
Адже ж Гаральд поїде, то нехай
Пролита кров човна його не тяжить,
I вирою 1 ти вбивцю покарай.
Хай золотом вiдкупиться.