Матч тоді відбувся, і відбувся, на щастя, без ексцесів. Москалі хохлів не побили, хоч і погрожували. Побила сама збірна України збірну Росії: 3:2. Побільше б таких матчів!
А ось приклад з найновіших (хотів було написати, що — останній, але не останній) — з російського фільму В. Хотиненка "72 метри":
"А-а, так ти хохол?
Точно хохол?
Я так і знав, що хохол!"
Це з уст одного з головних персонажів у виконанні Марата Башарова. Уявляєте подібну сцену, але з нашого, з українського фільму: "А-а, так ти кацап? Точно кацап? Я так і знав, що кацап!" Не уявляєте? Правильно, і я не уявляю, бо в нас такого не може бути. У них — інша річ. Хохли ми для них і край! Придумали для нас якусь химерну, щоб не сказати, ганебно-образливу "національність" і тулять її нам, тулять, століттями підряд самовільно, без нашої згоди перейменувавши нас з українців у якісь хахли, а нашу Україну на якусь Хохляндію і вважають, що тільки так і має бути, і що ми їм за перейменування і перетитулування ще повинні й дякувати.
А втім, і ми не святі. Себто не горді. Точніше, нам так за віки натовкмачували в наші голови, що ми всього лише хохли. Правда, спасибі й на тім! — православні. Тож ми й забувати вже почали, хто ж ми насправді є. Якось я прочитав в одному спогаді часів УНР, коли робилася спроба (на жаль, тоді тільки спроба!) створити своє, українське військо. От старшина перед полком і командує:
— Солдати, підніміть руку, хто з вас тут українці?
Хоча наперед знав — з документів, що в полку всі українці. Але з усього полку підняли руки з десяток вояків.
— Тоді підніміть руку, хто з вас малороси, — почав здогадуватися старший.
Обізвалася десь сотня солдат.
— А хто тут у вас хохли?
Ліс рук. Майже увесь полк. Ось така була в той час національна свідомість наших людей — обдурених, обмосковлених, зросійщених, затурканих, принижених царською імперією "старшого брата".
Але ж то було "в буремному" 1917 році.
А сьогодні?
— Хто хохли? Підніміть руку!..
У ПОШАНІ... СТУКАЧІ
Історія, яку хочу розповісти, трапилася ще 1911 році, але не поспішайте, що вона, мовляв, застаріла, — ні, і ні. Адже стукачі й нині у мас мають роботу, на жаль, звичайно. Взагалі, це плем’я — донощики й стукачі, філери й сексоти — надто живуче, щоб не сказати безсмертне. У комуно-більшовицькій, московській есересерії стукачів було, що комашні в болоті, але всі вони, на жаль, залишилися невідомими. А країна, як сказав якось поет, повинна знати своїх героїв.
Отже, про історію, що трапилась 1911 року і була такою типовою і для самодержавства, і для "країни Рад" вірних ленінців і, мабуть, такою залишається.
Отож, пан професор В. О. Біднов (Бідний) тоді влаштовувався на викладацьку роботу до Київської духовної академії, яку він, до речі, закінчив дев’ятьма роками раніше. Спершу все складалося позитивно: професор Василь Олексійович Біднов — автор значних наукових праць з історії церкви і, зокрема такої фундаментальної монографії, як "Православна церква у Польщі і Литві" (1908), мав неабиякий досвід викладацької роботи (Катеринославська духовна семінарія), був уже тоді відомим істориком — що й треба? Дорога в Київську духовну академію йому була відкрита. А це не лише улюблена праця, а й статки, заробіток, коли можна непогано жити й займатися наукою.
Рада цієї Академії більшістю голосів обрала В. О. Біднова доцентом. Все добре.. А втім, добре лише те, що добре закінчується. А в нашій історії доброго кінця не вийшло. Адже Синод вибори В. О. Біднова не затвердив. Бо туди надійшов донос претендента. Ні, не анонімка, а з прізвищам: С. Т. Голубєв.
Він і сигналізував Синод про нібито "неблагонадійність" Василя Олексійовича Біднова: крамольника з крамольників, місце якому не в Академії, а на арештантських нарах. До свого доносу стукач додав і "вагомі факти" — власноручно написаний і підписаний В. О. Бідновим лист.
Майже побутовий, лист, як лист, ніякої політики (чи бодай антидержавних натяків) у ньому, як кажуть, і не водилося. Й водночас крамола в епістолії пана Біднова, виявляється, таки була, запевняв стукач. І ховалася вона там, де її найменше можна було викрити, у... мові, якою був написаний лист. А написав його професор В. О. Біднов... Так, так, українською, або, на той час, малоросійською. У своєму доносі "бдительный" російський патріот-стукач Го-лубєв С. Т. волав (ледь не "благим матом"): святі отці, кого ж ви берете викладачем у духовну академію? Закоренілого малоросійського сепаратиста? Прочитайте його лист. В. Біднов пише не "общепонятным языком", як то прийнято для патріотів в "единой и неделимой", а — о, жах, жах! — малоросійським "наречием". І такий тип ледве було не проскочив у викладачі духовної академії! Та це ж сепаратизм, мазепинщина! Небезпечне українофільство. Бо то "исконная русская земля"! Це всього лише "южные гу-бернии матушки России!".
І приватний, в цілому дріб’язково-побутовий лист В. Біднова, тільки за те, що був написаний українською мовою, якої, як запевняв один з найбільших російських патріотів, міністр Валуєв, "нет и быть не может", Синод кваліфікував як крамолу. Майже, як "государственную измену".
Донощик Голубєв С. Т. святкував перемогу: ще одному українському сепаратистові перекрито шлях в український учбовий заклад.
Час уже поставити крапки над "і" в нашій розповіді: Степан Тимофійович Голубєв був не якимось там дрібним і банальним філером, що доносить за якусь там мізерію копійчину, ні і ні. Це була відома в Києві особа — вчений, історик, професор, до речі, Київського університету і Київської духовної академії. Ось так. І стукач. Декого подивує: як це могло поєднатися в одній особі?
Могло. Поєднувалося і тоді, і тепер, на жаль. Особливо в істинно російського патріота, великодержавника, який викладав історію України, але вважав її лише провінцією Росії. Українську мову, як і кожний істинний російський шовініст (бодай самодержавний чи пізніше советський, комуніст чи демократ, монархіст чи ліберал — все одно до України вони "близнецы-братья"), С. Т. Голубєв теж не визнавав.
Залишається додати, що Василя Біднова, професора, видатного вченого, історика, публіциста, архівіста, археографа, громадського і культурного діяча України, автора численних досліджень, в офіційній Українській енциклопедії ви не знайдете. Немає ані сліду, ані згадки.