ім’я, як кожен якщо й не зарегоче, то бодай посміхнеться.
В останні роки він, щоправда, далі затишної київської вулиці Льва Толстого вже не буває — вік поважний, здоров’я. Та й час береже — для творчості, для сміху, для вбивчої сатири про наші негаразди, що в нас вони все ще чомусь є та є. Безсмертні чи що?!.
Йдемо провідати метра удвох з головним редактором "Перця" Михайлом Прудником. (Павло Глазовий крім усього, — незмінний член редколегії флагмана українського сміху). Нас було заздалегідь попереджено: "Дзвінок не працює, то ви грюкайте! Першим озветься мій собачка".
Підходимо до дверей, ще й "погрюкати" не встигли, як уже лунає по той бік веселе дзявкотіння. А за тим знайоме: "Чого ти, дурненький, заспокойся, це ж до нас гості… Іду-у..."
Відчиняється високі двері і:
— О-о, хлопці мої хороші!
І хоч хлопці вже — ой-ой, але мимохіть підтягуємось і справді молодіємо.
— Як здоров’я, Павле Прокоповичу?
— Та козакую... — І після паузи. — Потроху...
— Дай Боже!.. А ми оце прийшли вас привітати з новою збіркою.
Чули, чули, щойно вийшла.
— Дякую, хлопці, що не забуваєте мене...
І нова симпатична збірка "Архетипи" з дарчими написами уже піднесена кожному із нас.
— Заодно, користуючись нагодою, прошу щось для "Літературної України", для "Вишняка".
— Із задоволенням! — посміхається — знаменита посмішка Глазового, що її словами не передати, її треба бачити. — Читаю, читаю "Вишняк". Аякже. Шкода тільки, що сьогодні наш рідний сміх так рідко з’являється у пресі — та й то через п’ять газет у десятій. Здебільшого передруки іноземних анекдотів. Або й чорного гумору. У цьому відношенні "Вишняк" на шпальтах "ЛУ" — гарний виняток. Це як квітуча оаза справжньої української сміхотерапії, нашої веселої душі. Приємно, що саме у вас зі своїми "оздоровчо-лікувальними" рецептами з’являються дотепники із усієї України. Як, до речі, і в "Перці" чи, скажімо, у "Веселих вістях" (жаль, але через кілька місяців "Веселі вісті" перестануть виходити!) Молодці! Сміймося, бо ми того варті, ми — правнуки Івана Котляревського і Степана Руданського, Остапа Вишні, діти народу, який створив невмирущі усмішки — це ж бо наше національне багатство!
— До речі, про анекдоти. Ви любите їх?
— А хто ж їх не любить? Це ж саме життя! Анекдот — це шматок золота для ювеліра, золота грубого, необробленого. Ювелір — тільки ювелір, а не підмайстер, не заробітчанин, — і робить з нього цінну, а часом і безцінну річ. А гумор взагалі... Відчуваю, на кінчику язика у вас вертиться і таке запитання. Гумор — це як сонце. Таке бажане, і таке життєво необхідне. Хоч і припече, буває, добряче, але ж воно все одно сонце. Скажу більше: гумор — це рятівне коло у морі життя. Тримаймося за нього, ми ж бо українці, творці одного з кращих у світі сміхотворів. Ось чому я відпочиваю, читаючи і "Вишняк", і "Перець" — дай, Боже, вам, хлопці мої хороші!
І "хлопці" вкотре помолоділи.
Фотографуємось на згадку. (Як згодом виявиться — на прощання). А вже потім нас було нарешті представлено маленькому чотириногому одноквартирнику метра.
— Це мій найвірніший сьогодні дружок, Пижик.
— Стривайте, Павле Прокоповичу, але якщо мене пам’ять не зраджує, вашого песика звати Пушок. Принаймні, так ви його звали вісім років тому при нашій зустрічі у сквері. У нього ще біля нашийника був червоний бантик і він вам обходився в половину місячної пенсії.
Самотній патріарх (а він, незважаючи на вельми солідний вік, живе сам-один у квартирі), зітхнув:
— Відслужив своє Пушок. Віддружив і я з ним — не так давно закінчив він свої дні у світі цьому. Якщо для наших чотириногих друзів є своєрідне царство собаче — метр знову веселий, — я бажаю йому такого. Гарний був песик, справжній друг. Я так звик до свого Пушка, що як не стало його — наче квартира моя оніміла і сам я — німота. А жити ж, якось треба, в цій хаті я сам-один. Якби не песик — слова ні до кого мовити. Хіба що самим з собою балакати й самому сміятися над своїми жартами... Тож придбав собі нового чотириногого дружка, братика нашого молодшого. Ймення йому Пижик. Чому так? Бачите, на ньому шерсть як на пижиковій шапці — модні колись були такі речі в начальства. (Собачка і справді — вилита пижикова шапка радянської номенклатури). Гарний песик. Тільки неспокійний, невгамовний. З ним я щоденно гуляю в дворі, але далі двору вже не ходжу. Чи до краю вже доживаю, чи що...
Пижик, зрадівши, що і йому нарешті приділили увагу, так задзявулів, що не стихав аж до ліфта.
— Приходьте, хлопці, ще, — припрошує нас господар на прощання. — Чи просто хоч забігайте на хвильку, як часу нема — для мене і це радість. Та й Пижикові буде перед ким погавкати, — посміхається (знаменита усмішка Глазового!).
Це був його останній рік у білому світі на чорній землі і наша остання з ним зустріч...
3. І відкрити ще багато таємниць сміху
А починав знаменитий гуморист із поеми "Слався, Вітчизно моя!" — тож мав гарантовану нагоду стати ще одним пересічним поетом, простіш — римувальником. А їх у нас — несть числа! Було і буде, і в їхні могутні ряди чи й протовпишся. Та й чи треба, га? Поповнювати їхні ряди. Видавши пробу пера, молодий поет, на щастя, збагнув, що то не його амплуа, і тим більше, не його жанр, дарований йому Богом. Що поет він — це без сумніву. Але ж не лірик. Він — поет-сатирик. Гуморист. Образніше: сміхотворець. Як йому поталанило, що він, потрапивши не на ту стежку, відразу ж знайшов свою і виправив помилку. Після поеми "Слався, Вітчизно моя!" відразу ж з’явилися збірки "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Щоб вам весело було!"
І пішло, і поїхало!
Нам, читачам, і справді стало веселіше з появою гумориста Павла Глазового, від його таких мелодійних, таких дотепних речей, по-справжньому смішних. До речі, це одна з характерних ознак його гумору: він у нього не розсудливий, а смішний. Двоє понять — Глазовий і сміх злилися в одне ціле: "Куміада", "Усмішки", "Смійтеся, друзі, на здоров’я", "Весела розмова", "Хай вам буде весело", "Вибрані усмішки"... І все це іскрометне багатство відразу ж залунало з естради і його автор швидко став не просто відомим (відомих гумористів у нас багато), не просто майстром смішного (і на таких ми не бідні), а — одним з найпопулярніших, найдохідливіших, найсмішніших гумористів України! Він підхопив естафету Остапа Вишні та Олександра Ковіньки, які пішли від нас, і поніс її далі і далі.