Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку.
За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там.
Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам'яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки.
Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба.
Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися.
На крутому укосі в декількох метрах від них жінка побачила отвір, дуже схожий на ті, що їх створював магічний ніж. Він виглядав як вхід до печери, тому що місячні промені проходили крізь нього, наче освітлюючи черево горба, проте Мері бачила, що перед нею щось інше. І з отвору линула низка привидів.
У Мері з'явилося відчуття, ніби земля розступилася перед її розумом, і вона, смикнувшись, схопилася за найближчу гілку й лише тоді впевнилася, що фізичний світ і досі існує й вона є його частиною.
Вона наблизилася до вікна. Із темряви у світ суцільного місячного сяйва рясним потоком виходили старі й молоді чоловіки й жінки, деякі тримали на руках дітей. Однак тут були не лише люди — десь половину духів становили інші істоти. Усі вони на декілька секунд з'являлися у місячних променях — і розчинялися в повітрі.
Це було найдивовижніше. Духи робили декілька кроків по траві, вдихали чисте сріблясте повітря, озиралися та з обличчями, осяяними величезною радістю, простягали руки вперед, наче намагалися обійняти весь усесвіт. І тієї самої Миті вони просто танули в повітрі, ставали землею, росою та нічним вітерцем — так, ніби вони складалися з досвітньої імли, якої торкнулися перші сонячні промені.
Але потім декілька духів наблизилися до Мері з таким виглядом, наче вони хотіли щось їх сказати. До неї простяглися примарні руки, й вона відчула дотики холоду. Один із привидів — стара жінка — понадив Мері пальцем, запрошуючи підійти ще ближче. Мері почула слова:
— Розповідай їм історії! Ми цього не знали. Минуло стільки часу, але ми так і не здогадалися! Однак їм потрібна правда — вона живить їх. Мусиш розповідати їм правдиві історії, й тоді все буде добре — головне не брехати.
Після цього вона зникла. Це було як раптом згадати сон, котрий ви невідомо чому забули, і слідом ніби наново відчути всі ті емоції, які ви в цьому сні пережили. Саме це вона спробувала сьогодні описати Аталі, але це відчуття, наче сторінки старезної книги чи істоти на нічному вітерці, розсипалося на порох від дотику. Сон минув, залишивши по собі тільки солодкість почуття та пораду "розповідати історії".
Мері вдивилася в мовчазну темінь. Наскільки сягав її зір, з чорноти все йшли й ішли нові духи, тисячі й мільйони, і вони нагадували біженців, що повертаються на батьківщину.
— Розповідай їм історії, — сказала жінка самій собі.
33
Марципан
Наступного ранку Ліра прокинулася від сну, у якому до неї повернувся Пантелеймон і відкрив їй свою остаточну форму. Дівчинка пам'ятала, що ця форма їй дуже сподобалася, але не пам'ятала, якою саме вона була.
Сонце нещодавно зійшло, і повітря духмяніло свіжістю. Крізь відчинені двері домівки під солом'яною стелею, в якій вона спала, Ліра побачила сонячні промені. Деякий час вона лежала, прислуховуючись до звуків цього світу. Зовні співали птахи, чути було цвіркуна, а поруч глибоко дихала уві сні Мері.
Дівчинка сіла на ліжку та побачила, що вона оголена. На мить вона відчула обурення, але потім помітила на підлозі купку чистого одягу: сорочку Мері та відріз якоїсь м'якої й легкої тканини, із котрої можна було зробити імпровізовану спідницю. Вона одяглася. Спідниця виявилася вельми незручною, але принаймні це був хоч який одяг.
Вона вийшла з хатини. Пантелеймон був десь поруч — дівчинка була в цьому впевнена, вона навіть майже чула, як він розмовляє з кимсь і сміється. Це означало, що йому нічого не загрожує й що вони й досі якимось чином пов'язані. І коли він вибачить її та повернеться, вони багато годин просто розмовлятимуть про що завгодно…
Лежень Віл усе ще спав під деревом. Ліра вже хотіла розбудити його, але потім вирішила, що поки він спить, можна викупатися в річці. Колись вона полюбляла разом із іншою оксфордською дітворою купатися голою в річці Червел, але ніколи б не наважилася на це на очах у Віла — від однієї думки про це її щоки спалахнули.
Тож вона в перлистому ранковому світлі спустилася до ріки. Серед прибережного очерету нерухомо стояв на одній нозі високий худий птах, схожий на чаплю. Дівчинка повільно та тихо, щоб не сполохнути її, підійшла до води, але птах, здавалося, звернув на неї не більше уваги, ніж на коливання очерету.
— От і добре, — промовила дівчинка, скинула одяг і зіслизнула у воду. Аби не змерзнути, вона пливла дуже швидко, проте коли нарешті вискочила на берег, її зуби стукотіли. Узагалі-то поруч уже мав би бути Пантелеймон — зазвичай він допомагав Лірі витиратися. Може, він весь цей Час був поруч, у вигляді рибки беззвучно сміючись із неї? Чи, може, він став жуком і заповз у її одяг, аби полоскотати її? Або тим схожим на чаплю птахом? Однак потім дівчинка подумала, що він може бути десь далеко, разом із іншим деймоном скачучи степом й геть викинувши її з голови.