Вона простягла руку, хлопець потиснув її, і між ними проскочила іскра взаєморозуміння та поваги, така міцна, що вона миттєво перетворилася на симпатію. Їм обом навіть здалося, що вони знайомі вже багато років.
— Це Віл, — представила хлопця Ліра. — Він із вашого світу — пам'ятаєте, я розповідала вам про нього…
— Я Мері Мелоун, — промовила жінка. — Здається, ви обоє голодні — принаймні, у вас такий вигляд, наче ви не їли кілька днів.
Вона повернулася до одного зі створінь, що стояли поруч із нею, та заговорила їхньою співучою мовою, супроводжуючи свої слова рухами руки.
І створіння відразу попрямували до найближчого будинку та невдовзі вийшли звідти з подушками та килимами. Усе це вони поклали на рівній землі під деревом із густим листям, що добре захищало від пекучих променів сонця.
Щойно діти влаштувалися якнайзручніше, господарі принесли декілька страв: гладкі дерев'яні миски з молоком, котре духмяніло чимось на кшталт лимона та було ледь клейким, але чудово освіжало; маленькі горіхи, схожі на ліщину. Проте з насиченішим маслянистим смаком, і салат, зірваний прямо з грядки. Його листки були гострі на смак, стебло — соковите та м'ясисте, а корені за смаком нагадували моркву.
Але діти з'їли небагато: їжа була надто поживною. Віл хотів було віддати честь щедрості створінь, однак, окрім напою, він спромігся проковтнути лише один борошнистий, добряче підсмажений коржик — його цілком вистачило, аби хлопець утамував голод. Ліра спробувала по шматочку кожної страви, але, подібно до Віла, швидко зрозуміла,що навіть маленького шматка вистачало, аби насититися.
Мері вдалося утриматися від запитань: було видно, що діти багато чого пережили, проте поки що не виявляють бажання про це розмовляти.
Тож вона відповіла на їхні питання щодо мулефа та стисло розповіла, як вона з'явилася в цьому світі, після чого залишила їх лежати в тіні дерева: вона бачила, що їхніповіки злипаються і вони куняють.
— Можете не боротися з собою, просто лягайте спати, — сказала жінка.
Полуденне повітря було теплим і нерухомим, а тінь дерева щось шепотіла голосами цвіркунів і навівала дрімоту. Менш ніж за п'ять хвилин після того, як діти зробили перший ковток молока, вони вже спали.
— Вони різностатеві? — здивовано перепитала Аталь. — Але як ти їх розрізняєш?
— Це дуже легко, — відповіла Мері. — Їхні тіла мають неоднакову форму, і вони неоднаково рухаються.
— Вони лише трохи менші за тебе, але сарфу в них суттєво менше. Коли він прийде до них?
— Цього я не знаю, — промовила Мері. — Гадаю, залишилося недовго. Мені невідомо, коли це з нами відбувається.
— У вас же немає коліс! — співчутливо зауважила Аталь.
Вони просапували город. Декілька днів тому Мері, щоб не нахилятися зайвий раз, зробила собі сапку. Ця ідея припала мулефа до вподоби, і наразі Аталь також тримала сапку в хоботі. Щоправда, через це їм доводилося робити паузи в розмові.
— Проте ти знала, що вони мають прийти, — сказала Аталь.
— Так.
— Це сказали тобі ті палички?
— Ні, —почервонівши від зніяковілості, відповіла жінка. Вона була науковцем, і їй було важко навіть зізнатися, що вона ворожила за Книгою Змін, що ж тоді казати проспосіб, за допомогою якого вона довідалася про прихід дітей! — Це прийшло до мене уві сні, — зізналася вона.
У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.
— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.
— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.
— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?
Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.
— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.
"Мудрими" мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.
— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.
— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.
Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:
— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.
— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?
Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того.
— Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде.
Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з'явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки.
Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати.
Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї.
— Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені.
— Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну.
Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі.
— Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами.