Там, де мовиться про обов'язок щось зробити, треба ставити бути повинним: "Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок" (І. Нечуй–Левицький); "Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!" (Леся Українка). А коли говориться про крайню потребу щось зробити, іноді навіть усупереч бажанню, тоді до речі буде дієслово мусити: "За лихими ворогами мушу покидати" (народна пісня); "Я мушу тепер сказати все так, як воно було насправді" (з живих уст).
Проте не слід забувати й таких висловів у нашій мові: мусить бути, що означає "мабуть", "імовірно" ("Іде шляхом молодиця, мусить бути, з прощі". – Т. Шевченко), не мусити, тобто "не мати змоги"; "не могти" ("Полюбила козаченька, не мушу забути". – Народна пісня).
Подібне без подібності
Ми часто надуживаємо в своїх статтях і рецензіях, а інколи й у художніх творах прикметником подібний: "Я – не проти подібної літератури"; "На подібну літературу є попит", – заявляють критики; не відстає від них і белетрист: "Проект передано на запровадження всім заводам, де є подібні гази". Невже автори не помічають, що через цей прикметник, синонімом якого є схожий, фрази набули зовсім протилежного змісту? Важко уявити собі критика, що стояв би за схожу, чи пак подібну, а не ориґінальну літературу. Навряд чи є попит і в читачів на таку літературу. Не збагнеш відразу, про які подібні гази мовиться в романі. Чи не краще й легше для сприймання було б написати: "Я – не проти такої літератури"; "На таку літературу є попит"; "Проект передано на запровадження всім заводам, де є такі гази"?
Щоправда, в нашій класичній літературі траплялись випадки, коли прикметника подібний уживали замість займенника такий: "І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в природі" (М. Коцюбинський). Але ці письменники не уникали й займенника такий, коли мовилось не про подібність: "Року 1892 я почав службу в Одеській філоксерній комісії до 1895 р., коли я перейшов на таку ж посаду у Крим, проживав у Бесарабії" (М. Коцюбинський).
Чи не слід порядком уточнення семантики залишити для прикметника подібний тільки його синонім схожий? Це якоюсь мірою дисциплінувало б багатьох наших авторів у роботі над твором і допомогло б читачеві правильно розуміти написане.
Недоречний ВИПАДОК і капосний РАЗ
Якось мені випало переглядати закордонний фільм в українському перекладі. Переклад був загалом непоганий, тільки подеколи різало слух недоречне вживання слова випадок у різних фразеологічних конструкціях: "Після того, що сталось, я ні в якому випадку до вас не прийду" або "Як собі хочете, а я в усякому випадку на це своєї згоди не даю". Звичайне чуття мови мало б порадити перекладачеві, що треба сказати: "ні в якому разі до вас не прийду", "Я в усякому разі на це своєї згоди не даю", – але виявляється, що на брак такого чуття слабують часом і наші журналісти. Ось фраза з одної газетної статті: "В усякому випадку з минулого року в країні скасовані закони, що стояли на заваді порнографії". Поминаючи те, що правильно було б написати "скасовано закони", ми відчуваємо, що й тут слово випадок стоїть не на своєму місці й треба було б висловитись: "У всякому разі, з минулого року…", тимчасом як у дальшій фразі з цієї статті слово випадок стоїть до речі: "Такого випадку ще не траплялось там". А що спантеличило перекладача й журналіста? Чи не російське слово случай, яке стояло б у кожній із цих фраз, якби їх перекласти по–російському? Це слово має аж три українські відповідники: випадок, нагода й раз, і коли та як ними користуватись – завдає клопоту, виходить, не тільки перекладачам.
Візьмімо три речення: "Дід пристав до загальної розмови й розповів кілька кумедних випадків із свого життя" (П. Вершигора); "В кожному разі я прохав би Вас прислати для коректи дальші аркуші того видання" (М. Коцюбинський); "Жінка ніде не розлучалася з ґвинтівкою, але нагоди стріляти їй не траплялося" (М. Шеремет). У цих фразах теж стояло б слово случай, якби їх перекласти російською мовою, але чи можна було б його українські відповідники ставити тут довільно? Якщо в третій фразі можна замість слова нагода поставити випадок, дещо при цьому втрачаючи щодо нюансу вислову, то в перших двох фразах ніякі інші слова замість випадок і раз не підійшли б, через те що між ними є певна значеннєва різниця. Слово випадок означає "конкретна подія в минулому, теперішньому чи майбутньому", тимчасом як вислів у кожному разі, в усякому разі каже не стільки про подію, скільки про можливість якихось подій; слово нагода вбирає в себе поняття обставин, що спричиняють певну подію.
Щоб виразніше побачити різницю між словами випадок і раз, дамо два такі приклади: "У цьому незвичайному випадку я вчинив би інакше" (бо тут мовиться про конкретну подію), але – "У такому разі я вчиню інакше" (бо конкретності події, як то було в попередньому реченні, вже не відчувається).
Зрідка трапляється, що слова випадок і раз виступають у реченні як синоніми: можна сказати "на випадок смерті" – "в разі смерті", "на випадок потреби" – "в разі потреби".
З цього випливає, що не слід безоглядно вдаватись до слова випадок, але воднораз треба й обачно послугуватися словом раз, яке також уживається в кількісному значенні ("Раз мати породила, раз і помирати". – Прислів'я) та в значенні прислівника ("Раз якось Остапові не спалося". – М. Коцюбинський) і сполучника ("А раз буде своя збройна сила, то ми повинні мати й своїх – командирів". – П. Панч).
З чого лізти – зі шкіри чи зі шкури?
В одному художньому творі я прочитав: "Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток". Таких випадків, коли "вилузуються", лізуть, пнуться, рвуться чомусь зі шкіри, а не зі шкури, трапляється чимало – їх можна побачити на сторінках наших книжок і на газетних шпальтах. У чому причина? Чи не думають автори, що шкіра – більш українське слово, ніж шкура?
В українській мові є слова шкіра й шкура, до того ж слово шкура значно частіше вживається в народному мовленні, а з нього в широкому значенні проходить і в літературу, наприклад: "У нас тепло, як сядеш на сонці, то шкура злазить з лиця, так пече" (М. Коцюбинський). Проте в сучасній українській літературній мові розрізняють ці два слова, надаючи кожному з них певного значення: шкіра – "зовнішнє покриття тіла", а шкура – "покриття з шерстю або вовною", а також у фразеологічних висловах на зразок: "Так обріс тілом, що аж із шкури преться" (О. Кониський). Отож, у науковій термінології – медичній, ботанічній тощо – буде шкіра, шкірка, шкірний ("шкірні або нашкірні хвороби". – Російсько–український словник АН УРСР 1968 р.); якщо йдеться про тварин, слід писати й казати – шкура ("З одного вола двох шкур не деруть". – Прислів'я; "Дужі кожум'яки… м'яли своїми міцними руками волові шкури". – О. Довженко).