На минулий час указують також частки було, бувало: "А ще, було, як намалює що–небудь та підпише… що це – не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива" (Г. Квітка–Основ'яненко); "Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю" (Леся Українка).
Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: "Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати" (народна пісня); "Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я – нелюба" (народна пісня).
Наказовий спосіб
Часто забувають, що українська мова має в наказовому способі не тільки форми 2–ї особи однини й множини, як російська, – читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1–ї особи множини – читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою конструкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова – прочтём.
Українська класика й народне мовлення знають наказовий спосіб 1–ї особи множини, що надає фразі динамічності, заклику. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: "Заспіваймо пісню веселеньку"; "Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше" і т. ін.
Незважаючи на це, один плакат закликає: "Завершимо будівництво вчасно!", – замість завершімо; читаємо й у творах сучасних письменників: "Давайте підемо зараз до неї", – замість ходімо; "Давайте спечемо, мамо, пироги", – замість спечімо.
Часто до дієслова в наказовому способі 1–ї особи множини помилково додають закінчення — те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказового способу 1–ї особи множини, таке закінчення – потрібне (пор. идёмте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.
1–ї та 3–ї особи однини й 3–ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання, користуються описовою формою, додаючи до дієслова теперішнього часу частки хай або нехай: "Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!" (Т. Шевченко); "Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде!" (П. Тичина); "Хай вони виздихають йому до ночі" (М. Коцюбинський).
Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2–ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: "Хай колись навчишся" (Панас Мирний); "Хай же ти, молодший, будеш брехати…" (Панас Мирний); "Хай ти скиснеш!" (із живих уст).
Замість описової форми для 3–ї особи однини наказового способу з частками хай, нехай, можна вживати форми наказового способу 2–ї особи однини, що надає реченню дійовішого характеру: "Про мене хоч вовк траву їж" (приповідка), замість – "хай вовк траву їсть"; "Яка штучка! І не думай ніхто її зачепити" (з живих уст), замість – "хай ніхто не думає".
Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки
Візьмімо фразу з газети: "Завдання ліквідації будь–яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі". Усі слова в цій фразі – українські, а разом із тим звучить вона не по–українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним "няканням", ускладнює фразу – аж стає важко зрозуміти її зміст.
Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: "Завдання ліквідувати будь–які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі". З п'ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, – порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою.
Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: "Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів…" – де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі – "вжити рішучих заходів".
На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: "Він щодня вчився гри на скрипці", замість – учився грати; "Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку", замість – додержуватися всіх правил; "Головний клопіт слуги – це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися", замість – запевняти свого пана.
Наведімо ще фразу з наукової праці: "Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків", – де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по–українському: "бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків".
Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, – це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично–канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: "При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення" напишемо: "Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення"? Аж ніяк! Так само, коли фразу "При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння" ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: "Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння", – то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.