А тим часом в українській класиці й фольклорі цих слів уживали в далеко вужчому значенні, надаючи їм поняття тільки відданості: "Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная" (народна пісня); "Без вірного друга великая туга" (прислів'я); "Хто вірно кохає, той часто вітає" (М. Номис).
Якщо в фразі йдеться не про відданість, а про правильність, слушність, правдивість, тоді треба вдаватись до інших прикметників і прислівників: "А щоб певна була правда, − нехай шлях покаже" (Т. Шевченко); "Землі своєї зелень і блакить любив я серцем і на схилі віку хотів про це правдиво повістить" (М. Рильський); "Не раз, заблудившись, навмання йшли мандрівники тайгою, намагаючись знайти правильний напрям" (О. Донченко); "Надія теж не докучала розпитами. Також відкладала до слушного вільнішого часу" (Я. Баш); "Сьорбаючи чай, Артем чекав на слушну хвилину…" (А. Головко).
З цих прикладів само собою випливає, що в наведених на початку фразах слід було написати: "на певну загибель", "правдивий шлях", "на правильній (на правдивій) дорозі", "слушно робить син".
Іноді поряд із прикметниками правильний, поправний уживають і прикметника вірний у таких висловах: вірний переклад, вірний рисунок (малюнок), цебто − відповідний ориґіналу, натурі, точний (Словник за редакцією А. Кримського).
Вірогідний та ймовірний
Ці прикметники часом уважають за тотожні й помилково пишуть: "Я знаю про це з імовірних" джерел"; "Таке припущення – вірогідне". А треба було написати навпаки: в першій фразі – "вірогідних", у другій – "імовірне".
Прикметник "вірогідний" означає "цілком певний, цілком правдивий, достеменний, перевірений": "Вірогідні написання букви "і" замість "о", починаються з XIV —XV вв." (А. Кримський); а "ймовірний" – це "той, що його можна тільки припускати": "Пригоди були довгі, плутані і завжди переходили межі ймовірного" (В. Козаченко). Крім того, слово "ймовірний" означає ще "довірливий, той, що легко вірить": "Імовірний він дуже: найбрехливішому брехунові ладен зараз повірити" (Словник за редакцією А. Кримського).
Горішній, верхній, долішній, нижній
Як правильно казати – "горішня полиця" чи "верхня", "нижній кінець стовпа" чи "долішній"? Таке питання постає навіть перед тими, що добре знають українську мову, але не визначаються відчуттям її.
Чи є якась значеннєва різниця між словами "горішній" і "верхній", "долішній" і "нижній", чи однаково, приміром, що "горішній", що "верхній"? У деяких випадках ці слова бувають справді тотожні, наприклад, у назвах місцевості, надто коли її визначають за течією річки: Верхні й Нижні Млини, Горішні Млини, а також у назвах вітрів: "верхній вітер" і "горішній" (на Дніпрі й Кубані). Але в деяких висловах треба вжити саме одного слова, а не другого, як ось, приміром, "горішня хата" – кімната в бік гір, "верхні зуби", "верхня щелепа" (Словник Б. Грінченка), "верхній одяг", "Верхня Хортиця", "Дніпровий Низ".
Полиця може бути горішньою й верхньою, залежно від тексту: у вагоні чи в шафі – горішня полиця, бо її приладнано вгорі; якщо кілька полиць покладено купою долі, одна на одну, то полиця, що лежить зверху, зветься верхньою.
Так само є певна різниця між словами "нижній" і "долішній": "нижній" – це "той, що міститься нижче від чогось" ("Червоний відблиск від нього (багаття) осяває нижні гіллячки чорних верб". – М. Коцюбинський), а "долішній" – "той, що при самому долі" ("Долішня частина п'єдесталу робить чималий виступ". – Леся Українка).
З цього можна зробити висновок, що не слід давати переваги якомусь одному слову над іншим або ставити ці слова навмання, не вважаючи на вимоги тексту, бо так звужуються наші мовні можливості, а тим самим збіднюється мова.
Громадський, громадянський, цивільний
Прикметник громадський, що походить від іменника громада, означає "належний до певного колективу людей": "Громадських людей кликали цінувати" (Марко Вовчок); "Тут кінчалося місто і далі лежав уже громадський вигін, на якому стояли гамазеЇ з хлібом" (П. Панч). Прикметник громадянський вказує на суспільство або людність цілої країни, на все громадянство, що підлягає законам країни й виконує пов'язані з цим обов'язки. Від цього маємо вислови: громадянські права, громадянська війна, цебто війна різних класів одного суспільства, тощо.
Властиве українській мові слово цивільний, як і прикметник громадянський, відповідає російському гражданский, штатский: "Він не знаходив принципової різниці між своєю роботою в армії й своїми цивільними перспективами" (Л. Смілянський); "Це був кремезний хлопець у цивільному костюмі" (Ю. Смолич);"Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті…" (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що прикметник цивільний протилежний слову військовий тощо. Кажемо: цивільне будівництво, а не громадянське, хоч може бути громадське будівництво, коли щось будується на громадських засадах; цивільне законодавство, цивільний кодекс – протилежно до карного кодексу, цивільний шлюб, а не громадянський шлюб, – на відміну від церковного шлюбу.
Дальший і подальший
Не знати чому слово подальший так уподобали сучасні автори, що воно майже заступило близьке до нього значеннєво слово дальший. Навіть стилістичні редактори наших періодичних видань, коли натрапляють у тексті оповідання чи статті на це слово, відразу виправляють його на нібито "більш українське" – подальший. Деякі письменники, без видимих на те причин, в одному творі пишуть подальший, у другому – дальший, наприклад: "Він зрозумів – раз і назавжди, – що його подальше життя неможливе без Васси" (Ю. Смолич) і "В запалі перебороти буржуазне мистецтво, в завзятті зачати нову – революційну – еру мистецтва пролетарського, – чи не нехтували ми нерозумно скарбами минулого, які й нам самим могли стати в пригоді, на дальшій – далекій – дорозі творення мистецтва нашого класу?" (Ю. Смолич).
У тритомному Російсько–українському словнику на першому місці стоїть слово дальший, на другому – подальший, Словник за редакцією А. Кримського наводить тільки слово дальший: "Дальші чотири століття". Це слово відповідає російським дальнейший, следующий. Тут ми розглядаємо це слово тільки в першому значенні.