Слід знати вислів "запасти в пам'ятку", відповідний російському "запечатлеться в памяти": "Запала їм у пам'ятку її краса, врода дівоча" (Панас Мирний).
Пам'ятник на могилі звичайно зветься "надгробник": "Я спорудив собі надгробник вікопомний" (М. Старицький), – або "надгробок": "Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент–надгробок" (М. Коцюбинський).
Переписка й листування
Іменника "переписка" й дієслова "переписуватись" тепер інколи вживають у невластивому їм значенні: "У нас із ним – давня переписка"; "Я переписуюся з її братом".
"Переписка", чи, краще, "переписування", означає по–українському не "обмін листами", не "кореспонденція", а "певний процес копіювання з уже написаного": "Глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів" (М. Коцюбинський).
Писання листів та одержання на них відповідей зветься по–українському "листування", а дія – "листуватися": "У Львові Франко починає жваве листування з М. Драгомановим" (П. Козланюк).
Отож, і дві перші фрази треба було написати: "У нас із ним – давнє листування" (або ще краще: "Ми з ним давно листуємося"; "Я листуюся з її братом".
Письменність і писемність
Певно, через звукову подібність слів "письменність" і "писемність" автори й промовці інколи помиляються, ставлячи одне слово замість другого, як у фразі: "Наша країна визначається абсолютною писемністю", – де треба було поставити слово "письменність".
Слово "писемність" – це позначання слів відповідними графічними знаками – письменами: "Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію" ("Історія української літератури"). Письменність – це вміння людини передати на письмі свою думку й читати написане: "Колгоспне село – село суцільної письменності" (Остап Вишня).
Підписка й передплата
"Підписка на газети та журнали ще не охопила всіх робітників та службовців нашого підприємства", – читаємо в стінній газеті. Слово "підписка" означає "затвердження підписом людини якогось зобов'язання додержуватись певних правил чи виконувати якусь вимогу": "Однак, коли не помиляюся, видали йому підписку? Присяглися мовчати?" (Ю. Смолич). А коли хтось хоче одержувати газети й журнали або збірку творів якогось письменника, за що треба наперед заплатити певну суму грошей, це зветься передплатою: "…Кримський… звернувся з закликом підтримати це видання передусім передплатою" ("Радянське літературознавство"); "Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць" (оголошення).
Площа й майдан
Не тільки на таблицях, де написано назви вулиць, а й у публіцистиці, часом навіть у художніх творах майже зникло давнє слово "майдан", хоч послідовно зберігається зменшена його форма "майданчик" (дитячий майданчик, будівельний тощо). Словом "площа" майже всюди чомусь заміняють майдан: "площа Перемоги", "площа Міцкевича", "На центральній площі села мусить бути сад, у саду пасіка", "Кілька підвід під'їхало до базарної площі".
В українській мові є обидва ці слова, та означають вони не одне й те ж. Слово "площа" є просторове або геометричне поняття: "Будинки мають кілька вимірів. Але основний один – площа" (О. Копиленко), "площа забудови", "площа трикутника" тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, – байдуже, на селі чи в місті, – зветься "майдан": "На майдані коло церкви революція іде" (П. Тичина); "Майдан на хвилину ожив, залюднився" (М. Коцюбинський).
То яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: "майдан Перемоги", "майдан Міцкевича"?
Повинна, визнання провини, признання до вини, каяття
"Він довго ховався, але чи страх переміг, чи заговорила совість – прийшов‑таки з повинною до міліції", – читаємо в репортерській замітці й напружуємо думку, щоб точно зрозуміти фразу: чи то якийсь правопорушник прийшов до міліції з якоюсь жінкою, в чомусь зобов'язаною, чи то він прийшов признатись до своєї вини, визнати свою провину або помилку, покаятися в тому, що накоїв. Адже слово "повинна" вживається в українській мові передусім як прикметник жіночого роду, а не іменник: "Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок" (І. Нечуй–Левицький); "А коли ж ти, дівко, горда, ти повинна жарти знати: як парубок зачіпає, ти повинна жартувати" ("Материалы и исследования" П. Чубинського).
Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського "повинная": "Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою" (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно–канцелярського лексикону, як, приміром, слово "бумага" замість "папір" "На щуку хтось бумагу в суд подав". – Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно–канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловій і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: "визнання провини" (чи "помилки"), "признання до вини", "каяття". Російський вислів "принести повинную" краще перекладати українською мовою – "признатись у провині", "покаятися", "повинитися". Через те в репортерській фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: "прийшов‑таки повинитись до міліції" (або "прийшов‑таки до міліції признатись у провині") .
Подих, дух, віддих, дихання
"Вершник перевів подих, кинув оком на юрбу"; "Йому навіть подих перехопило. Скільки тут хліба!" – читаємо в творах сучасних українських письменників і мимоволі згадуємо статтю М. Рильського "Словник і питання культури мови", надруковану в "Радянській Україні" 3 й 4 квітня 1963 р., де тонкий знавець української мови звертає між іншим увагу на недоречність у таких фразах слова "подих". Адже це слово означає не "дихання", а "подув": "Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця" (О. Донченко), – або вказує на нові впливи: "Подих нової епохи дійшов і до цього великого міста" ("Вітчизна"). Російські відповідники – "дуновение", "веяние".