Як ми говоримо

Сторінка 14 з 81

Антоненко-Давидович Борис

Прислівник "цікаво", котрий звичайно стоїть у фразі з якимось іменником чи займенником у давальному відмінку (мені, тобі, йому, їй, нам, вам), має паралельну конструкцію, що складається з іменника чи займенника в називному відмінку й прикметника "цікавий": "Тарасові цікаво було дізнатися, що саме зробив для старичка Щепкін" (О. Іваненко); "Цікавий я знати, хто мене прийняв би" (Леся Українка).

Книга й книжка

Чи є якась різниця між цими словами, чи вони – абсолютно тотожні й їх можна довільно вживати на свою вподобу? Хоч ці слова й мають схожість, однак різниця між ними є, що залежить не стільки від змісту, скільки від розміру книжки. Найбільше ми вживаємо слово "книжка": "Ах, я довго вас ждала, ще як над книжкою поезій сміялася, ридала" (П. Тичина); "Письменному – книжка в руки" (М. Номис).

Під словом "книга" розуміємо грубий фоліант, "ґросбух" – головну бухгалтерську книгу, книгу вхідних і вихідних паперів чи так зване Святе Письмо: "Чи то вмер чернець у келії, пишучи святу книгу?" (І. Франко). Виходячи з цього, треба відповідно користуватися словами "книжка" й "книга".

Ковдра, коц, ліжник, укривало

Останнім часом слово "ковдра" стало витискати з ужитку інші українські слова, що також є відповідниками російського "одеяло". "У магазині є вибір літніх ковдр", – читаємо в прейскуранті, хоч навряд чи можна вважати вкривало, пошите на ваті або виткане з грубих вовняних ниток, за річ, належну до літньої постелі. Адже є інші українські назви, що залежать від матеріалу, з якого зроблено вкривало: "коц" – "укривало з вовни або байки" ("Вона грюкнула дверима й увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем". – Панас Мирний), "ліжник" – "укривало з дуже грубих вовняних ниток" "…сиділа, доки не зморив її сон, тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником". – Г. Хоткевич). Загальною назвою речі, що нею вкриваються, лягаючи на постелі, незалежно від того, з якого матеріалу її зроблено, є "укривало": "До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння" (І. Нечуй–Левицький).

Отож, у прейскуранті треба було написати: "є вибір літніх укривал" ("або літніх коців", якщо їх зроблено з байки).

Копалина й копальня

"А Ювеналій Дмитрович уже розповідав про недавню катастрофу на Криворізьких копалинах, що належали французькій залізорудній компанії", – читаємо в сучасному творі, де слово "копалина" помилково стоїть тут замість "копальня".

Іменника "копалина" в однині не вживають узагалі, а в множині – "копалини" – це слово означає підземні мінеральні поклади, що їх використовують люди для промислових і господарчих потреб. У російській мові цьому слову відповідає "ископаемые": "Колокольцев прекрасно мандрує по глобусу і мріє про мандрівки й відкриття нових земель, нових копалин" (О. Копиленко).

Копальня – це місце, де добувають корисні копалини, якщо тут добувають руду, то вона зветься рудня. Відповідниками цього слова в російській мові є слова "копь", "рудник", "прииск". Читаємо: "Линуть глибокі копальні в серце залізне землі" (В. Сосюра); "У хрустальних галереях соляних копалень ми нишкли схвильовано, вражені видовищем небаченої краси" (Ю. Смолич).

Коштовність, дорогоцінність, коштовні речі, скарби, дорогоцінний камінь, самоцвітний камінь, самоцвіт, брильянт, діамант

У художній літературі й публіцистиці слова "коштовність", "коштовні речі" й "дорогоцінність" майже витиснули давнє українське слово "скарби". Може, до цього частково спричинилось те, що іменник "скарб" є синонімом до другого українського слова – "клад" ("Нащо ліпший клад, коли в дітках лад". – Приказка), але наша класика та й сучасна українська література широко послугувалися множиною цього іменника – "скарби": "Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі… — їхала Чорним гаєм і попалася розбійникам" (Марко Вовчок); "Розум – скарб людини" (народне прислів'я); "Хай вам завжди мати мила буде скарбом дорогим" (М. Рильський). Отже, не слід цуратись і цього слова. По–різному називаємо ми також скарби, що складаються з коштовних каменів: "дорогоцінний камінь", "самоцвітний камінь", "самоцвіт". Останнє слово майже зникло чомусь тепер з ужитку, а тим часом у А. Кримського читаємо: "Срібло, злото, самоцвіти", в Панаса Мирного: "На довгих листочках грає і сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса". Чи не краще заради уніфікації мови взяти для постійного користування якусь одну з цих трьох назв, що означають однакове поняття, приміром, слово самоцвіт? Мабуть, варто.

Так само слід позбутись розбіжності в відповідниках російського слова "брильянт", який наші автори пишуть то "брильянт", то "діамант". Українські класики воліли писати "діамант": "Діамант дорогий на дорозі лежав" (В. Самійленко); "Найчистіші діаманти сяють ясні та прозорі" (Леся Українка). Сучасний український письменник В. Собко вживає від іменника "діамант" прикметника "діамантовий": "Тільки–но пройшов свіжий дощ, діамантові крапельки мінилися під сонячним промінням". Проте в цитованої вже Лесі Українки ми можемо прочитати фразу й зі словом брильянт: "Дістаньте шкатулку з брильянтами", – але це тільки стверджує потребу прийти до якогось одного з цих слів, що не мають ніякої значеннєвої різниці. Певно, що давня мовна традиція дає перевагу слову "діамант".

Лівша і шульга

Слово "лівша" майже витиснуло давнє українське "шульга". Ось читаємо, наприклад, у газеті заголовок фейлетона: "Про лівшу – лівою рукою". Тритомний Російсько–український словник наводить слово "шульга" як застаріле, даючи перевагу "лівші". А тим часом скільки прізвищ утворилось від цього слова: Шульга, Шульженко, Шульженчук, Шульгін! Скільки разів ми натрапляли на слово "шульга" в класичній літературі й живій народній мові, ба навіть у сучасного українського письменника О. Ільченка, доброго знавця української мови, читаємо: "Він, шаблюку вхопивши по–татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто". Навряд чи є підстави виводити це слово "за штат" і не послуговуватись ним у нашій сучасній літературній мові.

Ліс і дерево

"Ми щодня одержуємо 4 тисячі кубометрів лісу", – читаємо в одній газеті. Така фраза звучить по–українському дуже неприродно, бо лісом зветься сукупність дерев, що ростуть на певній площі землі: "Кругом яру зеленіє старий ліс" (І. Нечуй–Левицький). Одержувати щодня ліс, та ще до того ж не гектарами, а кубометрами – неможлива річ.