Не бракло, здається, Охрімові ані розваги, ані прозору, а проте не розчухав, що сей крутивусик і залізо ковтатиме, як ми з вами черешню чи оковиту, – не завадить йому, а хіба попользує.
– Ге! – хвалиться дядько Володько, – се в мене такий кришталь, що другого такого у цілісенькому світі не надибаєш! Оце, Охріме, побратавсь я з ним, та й обридли мені усі давні приятелі, – бо чи ж до його їх прирівняти? Ти споглянь на його...
– Та годі вже, дядьку, – спиня Хапко.
А сам зирк та зирк зукоса на Охріма: здається бісеняті, що той Охрім так якось мружить око, начеб тут не дуже дорогий кришталь...
– Кажу тобі, Охріме, – править Володько, – споглянь на його: се такий кришталь, такий...
– Не передавай куті меду, Володьку, – радить Охрім, – засоромив крутивусика... Може, по другій?
Володько согласний:
– То і по другій? Еге, Микито?
Согласний і Микита.
– Напиймося тут, бо в небі не дадуть, – приказує Охрім. – А може, по третій, щоб дома не журились?
Випили по третій. А далі Охрім і згадує:
– А вчора, – згадує, – приходив аж двічі твій давній приятель Прохорець і питав за тебе. Де, каже, запроторилась та московська ступайка, що ніяк оце не надибаю. Та вже якось мушу запопасти. А як, каже, запопаду, то буде шелесту... Дуже йому, Прохорцю, мабуть, пильно... Ге, Володьку?
– Чого там йому пильно! – стрепенувсь Володько, – не знаю...
Не зна, а наструнив уха і позиркує на двері.
– Казав вчора Прохорець: коли завтра та ступайка надійде, то нехай мене підожде...
А ступайка вже в картузі.
– Підождав би, – каже, – якби час мав, та не маю. Дайте, Охріме, що там нам належить, у пляшку та бувайте здорові... Ходім, Микито!
Та у двері, та швиденько з заулочка в заулочок.
– А чого се ми втікаємо, дядьку? – пита Хапко.
– Хто втікає? – відпитує на бігці дядько. – Я, бач, поспішаюся до куми, – бо єсть у мене кума... А на дорозі ще треба забігти у пекарню, та дечого там купимо – папушника, чи що. Пекарка продає й те, що до папушника годиться – усякі наїдки... Пекарня чудова, і пекарка знакома, удівонька. Красота така – на всю околію. Сам побачиш. Ось і пекарня...
Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!
За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:
– Перевіро! Шибеник! Злодюга!
А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.
– Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? – пита. – Та хто ж се вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку... Та не турбуйтеся, моє золото...
А золото трохи не удушується з гніву.
– Ти, безчельнику... ти, проява... Які такі коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає... Зроду б не продала, якби не визволяти грапа... а вони... а ті коралі розпадаються... трощаться, як скло... Щекачу клятий!
Дядько Володько аж руки до Господа здійма.
– Господи милостивий! Чи я ж таке провідав! Я ж на ту злиденну грапиню покладав надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!
– Ти, продай-душе! ти... Геть з пекарні! Щоб ти тут не пах! Геть!
– А я, голубонько, до вас...
– Геть-геть-геть!
– ...бо мій товариш репетує: "Як зблизька не побачу ту удівоньку – себто вас, – то або води завідую, або петлі на шию... Ось він стоїть. Спогляньте на його, голубонько...
А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть такий галанець – хоч малюй, хоч цілуй!
– Верзете не знать що! – промовила, разом втихаючи.
І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.
– А нехай же скаже, що брешу! – править Володько. – Нехай скаже!
Та до Хапка.
– Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь розіб’юся? Присягавсь чи ні?
– Та годі вже, пустаче! – ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець гонить. От-от вже й всміхнеться, та зирк-позирк на Хапка). – У вас на вербі груші. Та ще й рясно їх...
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
– Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше, – вигукує дядько Володько, нібито вже й сердячись, що так його кривдять. – Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати, або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене заклещився: "Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!" Змусив мене. А що, думаю, раз літо родить – нехай ужива світа, поки літа... І погодивсь: дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником, чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
– До папушничка можна і ковбаски – от ся, здається, добра, з часничком... Візьмемо... І калача можна... і смаженої рибки... як на твою думку, Микито? Підходь ближче – годі вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить... от тут і драглі... підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
– А можна, – згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед удівонькою карбованця.
– Беріть от сього папушничка, – радить Хапкові удівонька, – може, мені спасибі скажете... За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до смаку? А пампухи з медом? Солодкі...
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого... Голосом пестить, оченятами голубить...
– Таких і в нас у пеклі не густо! – дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
– Солодкі?..
– А як солодкі, то кидайте мені в торбу, – озивається дядько Володько.
(Поки що, він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, і не постерегла).
– І я ласий до солодкого, – жартує, – сказано: кожна душа не з лопуцька, того ж хоче, що й людська.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
– Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова вочевидь сивіє. Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у тої злиденної грапині ваші гроші... Се так певно, як сонечко сходить і заходить. Видеру і вам до ручок... Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.