І він ішов, стискаючи в мозолистій руці обух свойого топірця.
Йшов і не бачив, як по обох його боках, невідступно крок у крок із ним, ішли два велетні, вищі головами над смереки, а незримі смертним очам. Він говорив сам до себе, інколи в думці, інколи півголосом, а не чув розмови своїх таємних невідступних товаришів. Один із них був білий, другий чорний; одного голос був сумний, жалісний, мов голос сопілки, загублений серед непроглядної, безлюдної полонини, а голос другого був хрипливий, насмішливий, брутальний та зневажливий.
Чорний демон. А що, розумієш тепер, до чого воно йде?
Білий. Давно зрозумів; болить моя душа.
Чорний. І віриш, що не потрафиш відвернути сього чоловіка від його наміру?
Білий. Вірю в ласку й доброту того, хто сотворив його й мене.
Чорний. Тхе! Се не відповідь на моє питання. Ховаєшся за творця, щоб не признатися до своєї слабості.
Білий. Моя слабість з його волі. Так само, як твоя хвилева перемога.
Чорний. Не плети дурниць! Моя перемога! В чім вона? Чи я боровся за неї? Чи я силкувався ловити сю душу в свої сіті? Скажи сам. Будь щирий і признай, що моя сила, моя, як кажеш, перемога — се властиво лише логіка життя, його обставин і подій, що се така сама елементарна сила, як те, що сонце сходить і заходить, що по літі наступає осінь, що звір їсть звіра або ростину. Я тут не борець, не переможець, а тілько інтелігентний свідок, математик, що підводить суму, та іноді — га-га-га! — tertius gaudens*...
Білий. Твоя об’єктивність у тім процесі така сама брехня, як і інші твої щирі признання. Ти так, як той грач, що від часу до часу кидає вольти, щоб підправити своє щастя, а все божиться, що грає зовсім справедливо.
Чорний. Га-га-га! Як ти се підглядів? Що ж, грача, за яким добачать кидання вольт або викидають із гри,— а ти сього не можеш зробити зо мною...
Білий. В премудрій економії творця ти потрібний, та його шляхи темні перед нами так само, як і перед очима смертних.
Чорний. Ну-ну! Не мучся імпонувати мені темними фразами. Дещо троха тих темних шляхів ми таки розуміємо. За стілько міліонів літ навчились бачити дещо далі свойого носа. А коли ти не навчився, то тим гірше для тебе. А на творця вини своєї недотепності не скидай. Отже, синоньку, вертаючи до твойого порівняння з фальшивим грачем... Чи моя гра вірна, чи фальшива, але се одно певне — усунути мене з сеї віковічної гри за людські душі ти не можеш. Ані сам від неї втекти не можеш.
Білий. Не моя воля.
Чорний. Та й сором був би вам, правда? Ну, але, маючи те переконання, що я граю фальшиво,— тобі лишається...
Білий. Лиш одно...
Чорний. Лиш одно? Я думав, що лиш двоє.
Білий. Дивитися фальшивому грачеві на пальці і демаскувати його вольти.
Чорний. Або — га-га-га! — пробувати й собі іноді кинути невеличку вольту, щоб поправити щастя на свою користь. Що? Не добре я кажу? Адже клин клином вибивають.
Білий. Се не в моїй удачі.
Чорний. Кажи краще: не моя голова в тім.
Білий. І нема потреби. Бо неправда твоя, що сума життєвих сил і подій усе верне на твою користь. Неправда, що, сумуючи ті явища життя, ти являєшся tertius gaudens. Ти вмієш сумувати лише часткові явища і підводити лише часткові суми, але сума сум, великий інтеграл безконечного диференційного рахунку життєвого невідомий тобі. Тим-то твої радощі короткі, а твої побіди дуже куцоногі.
Чорний. А все-таки в тебе болить душа, дивлячись на них.
Білий. Болить, бо й я слабий твір, бо й мій обрій обмежений, бо й мені велено боротися зі злом у його дрібних І найдрібніших об’явах, а кінцеву побіду чи кінцеве рішення боротьби полишив для себе той, що держить у руках усі почини й усі кінці.
Чорний. Держить або й не держить. Ну, та не про те річ. А про те, чому ж не борешся з тим, що ти називаєш злом і що я в отсьому випадку називаю лише простою консеквенцією всього попереднього? Коли вона тобі видається злою, грішною, болючою, то ну-ко, поборись із нею! Як хочеш! Ввійди в душу сього чоловіка і здуси в ній сю пристрасть, що володіє нею!
Білий. Я не бог.
Чорний. Або збуди в його серці які інші почуття, щоб відвернули його від сього наміру.
Білий. Я вже пробував се зробити і ще попробую, як буде відповідна хвиля.
Чорний. Або промов йому до розуму! Скажи йому, що Мошків шинок при самій дорозі і що, лише він допуститься злочину, його зараз і зловлять.
Білий. Се його не відверне. Я вже бачу наперед, що він, сповнивши злочин, або й зовсім не буде ховатися, або сховається так нехитро, що його зараз же знайдуть і він при першому допиті признається до всього.
Чорний. А може, скажеш йому, що в коршмі якраз у ту пору ночуватиме судія з Косова, той сам, що засудив його вчора.
Білий. Думаю, що він був би в стані піти й тою самою сокирою розрубати голову й судії.
Чорний. Невже думаєш? Ей, у такім разі була би гарна справа! Варто, щоб я сим покористувався! Бачиш, я немов прочував, що з сеї поїздки пана судії може вийти щось доброго для мене, і, хоча він їхав до Жаб’я і мав намір аж там заночувати, я зламав йому колесо перед Мошковою коршмою і змусив заночувати тут. От се буде гарно! Надмухаю сього Юру добре, а як Мошко застогне під ударами його барди, розбуджу пана судію і пхну його до шинкової кімнати... Будуть два гриби в борщ. Спасибі тобі, синку, за добрий натяк.
Білий. Ну, а що, як ти помиляєшся в своїм рахунку? Як Юру в селі здиблють знайомі і він стратить відвагу на вбійство?
Чорний. Я поведу його поза селом: кладкою поконець села за Черемош, потім заріччям поза хати аж до броду, що просто перед Мошковим шинком, а з броду просто в задні двері коршми.
Білий. А я пригадаю служниці, щоб засунула задні двері; Юра потермосить дверима і наробить стуку.
Чорний. Забуваєш, що Юра старий Мошків годованець і здавна має застромлений під порогом дерев’яний ключ, яким у кождій хвилі може без ніякого стуку відсунути засув і ввійти до середини.
Білий. Я зупиню декількох п’яниць у коршмі, щоб Юра, входячи, здибався з ними.
Чорний. Се вже, любчику, іншим часом зробиш. Сьогодні, глянь сам, уже тепер коршма зовсім пуста. Робочий день був, усі гуцули потомлені. Остатні п’яниці пішли з шинку і поплелися додому. Мошкова жінка з дітьми спить у другій половині.