— Ну, то що? — закинув нараз Юра, спідлоба позираючи на сина і відповідаючи більше на своє власне внутрішнє запитання, ніж на Василеве. — Гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Ні, небоже! Я вже стара ворона! На полову мене не завабиш. Та й нащо я тобі тепер потрібний? Адже знаєш, хату й грунтець я записав Мошкові, більше не маю що роздавати, а голіруч я вам непотрібний.
— Ні, дєдику,— мовив спокійно Василь,— я на ваш грунт не зазіхаю, ані вас до себе силувати не хочу. Робіть, як знаєте, як вам ліпше. Але я мав би до вас одно запитання.
— А що таке?
— Що з вами дієся? Чи ви нездорові? Виглядаєте, як з хреста зняті.
— А що, літа приходять. Старість не радість.
— Торік ви ще не такі були. Чи, може, де здвигалися при роботі, або перемерзли, або що?
— А хто знає! Я не тямлю,— нерадо буркнув Юра.
— Знаєте, дєдику, там по селу всіляке говорять, а я слухаю, і в мене серце краєся. Адже ви мені тато, я ваша дитина, я повинен дбати за вас на старість.
— О, гарно дбаєш! Бодай і твої діти так дбали за тебе! — з пересердям крикнув Юра.
— Не кленіть, дєдику, хоч я й не заслужив нічого ліпшого. Але скажіть по правді, відколи се з вами поробилося?
— Та що таке? Що поробилося? Нічого зо мною не поробилося! — сердився Юра.
— Та тут уже сердьтеся не сердьтеся, а що живі очі видять. Та й люди скрізь по селі говорять...
Василь зам’явся.
— Ну, що говорять? — спитав Юра.
Василь оглянувся, а потім, сідаючи на призьбі поруч батька і нахиляючися ротом близько його вуха, мовив полушептом:
— Що Мошко задає вам якоїсь трутки в горівці.
Юра поблід, як труп, схопився з призьби, затремтів усім тілом і знов сів на своє місце. Він не міг стояти на ногах, у його грудях щось клубилося й душило його в горлі.
— Що ти кажеш? — промовив він ледве чутно.
— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледіла Мошка вночі, як сипав із якоїсь флящини якісь кроплі до тої фляшки, в якій держить для вас горівку і з якої не дає нікому, крім вас.
Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товклося прискорено, аж боляче в грудях. Ціле тіло дрижало.
— Я би вас одно просив, дєдику,— мовив далі Василь. — Я зладжу візок, сідайте, поїдемо до Жаб’я до дофторя. Най вас огляне, скажете йому, як вам є,— що він на се повість.
Юра пристав на се. Поїхали. Лікар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:
— П’єш?
— Та бог має що та й за що пити, панчику пишний! — мовив Юра, кланяючись.
— А чого ж приходиш?
— Та то не я, то от син...
— А йому що?
— Та йому, богу дякувати, нічого, він лише задлі мене.
— Задлі тебе? А то як?
Тут Василь виступив наперед, поклонився і почав говорити, що чув у селі.
— Слухай, хло! — мовив сердито лікар. — Ти мені харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, якби показалося се правдою. Присягнеш на те?
— Та госпідку! — мовив переляканий Василь. — Я сам при тім не був, видіти не видів, то як мені присягати?
— А ті, що тобі се говорили, присягнуть?
— Або я знаю? Присяга — страшна річ. Хто сам на очі не видів...
Лікар довго оглядав Юру, велів йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав його на лавці, обертав на різні боки, стукав у груди і в плечі, оглядав язик, розпитував і крутив головою, бурчав та плював, а далі велів дати собі ринського і відіслав Юру додому.
— Стидайся, старий! Маєш сина, маєш унуків, а записуєш себе жидові! Зараз верни до сина, з жидом не заходи собі більше, його страви не їдж, його горівки не пий, а заживай оте лікарство, що я тобі запишу. А за тиждень прийди знов.
Юра послухав, не говорячи Мошкові ані слова, перебрався до сина, але за тиждень, ані за місяць до лікаря не ходив. Він заживав лікарство, чув, що йому ліпше, руки й коліна перестали трястися, а йти до лікаря то знов треба наслухатися проповіді та й заплатити хоч корону. Пошкодував грошей.
Мошко також приняв Юрові переносини зовсім спокійно. Не ходив за ним, не розпитував, не переказував, але кілька день по його відході зробив із його хати хлівець на свої телята, збирав із поля, косив сіно і господарював на Юровім полі, як на своїм. А восени почали Василь і невістка намовляти Юру, аби розв’язався з жидом. "Обчисліться при людях, що видав на вас, зверніть йому, а грунтець і хату нехай віддасть". Юра пішов з тим до Мошка, але сей чемненько відповів йому, що він уже подав до суду, аби грунт і хату записано на його власність.
— Ба, а се по-якому?
— Ви мені записали, Юро.
— Я тобі? Але ж аж по моїй смерті. А поки я жию, то я своїй дідизні пан.
— А мій кошт, що я видав на вас?
— Я тобі зверну.
— Що ви мені будете звертати? Я вам не зичив. Я давав на рахунок грунту і видав більше, ніж той грунт варт.
— Мошку, що ти говориш? — скрикнув Юра, мов ужалений.
— А ви що собі гадаєте?
Перемовилися Юра з Мошком кількома острішими словами. Вибіг Юра з коршми і побіг до писаря, дав йому "баночку" і просив написати до суду на Мошка. Писар скаргу написав і вислав. Минала осінь. Жид зібрав з Юрового поля, виорав коло хати під огородину, переробив хату на стайню. Минула зима, минула весна. Жид почав орати на Юровім грунті. Юра з Василем зігнали жидових робітників зі свого поля. Жид вивів провізорію і виграв, Юру засудили на 10 банок коштів. Минуло ще пару місяців. Нарешті Юра діждався терміну в суді на свій позов. Станув Юра в суді, станув і Мошко. Розповів Юра всю справу, але промовчав про свою слабість та про чутку, що його Мошко потроху труїв, промовчав, бо боявся, що се кримінальна справа, а йому веліли би присягати. Мошка потвердив Юрові зізнання, показав контракт, легалізований у нотарія, показав рахунок того, що видав протягом року на удержання Юри, і показалося, що він видав ще більше, ніж варт був той грунт з хатою. Судія не входив ближче в розбір рахунку, не придивлявся, чи по правді оцінено Юрів грунт, йому досить було, що на однім і на другім документі була громадська печатка та підписи війта, присяжних і таксаторів. Даремно Юра божився, що Мошко не видав на його удержання й десятої часті того, що тут зараховано, що його грунт варт учетверо більше, ніж його оціновано. Суддя признав Юрову скаргу неоправданою і відіслав його, коли хоче, до дальшого процесу. Юра вийшов із суду розбитий, зломаний. Його син узявся потішати його.