I
Юра Шикманюк прокинувся з глибокого, важкого сну. Заспаними, підпухлими очима він почав поводити, нагадуючись, де він і що з ним діється.
Довкола було тихо, а сам Юра лежав у глибокім сутінку. Не відразу можна було й пізнати, що се таке довкола нього. Тільки прочунявшися зовсім і вдивившися добре перед себе, він пізнав, що лежить під оборогом, заритий усім тілом у сіні, поринаючи навіть головою в гущавині м’яких, пахучих стебелин. Він підвів голову і зирнув крізь невеличку щілину між острішком оборога і натоптаним у ньому сіном. Крізь щілину видно було шматочок заходового неба, і той шматочок був червоний, як кров.
— Сонце заходить! — пробуркотів Юра. — Саме в добрий час я пробудився. Але то сон твердий був!
І він, усе ще не рушаючися з місця, почав протирати очі, ліниво виймати стебла соломи з вусів, із-за пазухи, і раптом йому пригадалося все, що з ним було вчора й сьогодні і що завело його сюди уверх, далеко від села, на відлюдну поляну і заставило його проспати цілу божу днину, від самого ранку — робучу літню днину, довгу, як гуцульська недоля.
Вчора він був у Косові, ставав до права з Мошком Галапасом (се було таке прозвище, а направду Мошко називався Готтесман) і програв. Іще вчора він хоч про людське око був господарем, властителем хати і грунту отам унизу над Черемошем — маленької хати і трьох прутів грунту, — а все-таки мав щось, мав де притулити голову. А бодай так могло здаватися збоку. А сьогодні він не має нічого, крім того, що на собі, крім отсього старого сардака, широкого череса та важкої керманицької сокири за чересом. Навіть отся полянка, і отсей оборіг, і отсе сіно, де він лежить,— усе чуже, і він заліз сюди крадькома, зарився в сіно, ховаючись від людського ока, і дожидає, поки зовсім смеркнеться, щоб аж тоді встати зі свойого леговища і йти вниз, у село, і зробити те, задля чого він учора ніччю верхами та лісовими стежками причвалав сюди з Косова.
Йому не лишилося нічого на світі, і він не бачить перед собою ніякої мети життя. Він удівець — жінка вмерла два роки тому, і з нею розбилося все його життя. У нього був один син, уже давно жонатий і відділений; Юра дав йому п’ять прутів поля, дещо маржини, хату й обійстя, а собі лишив ще три прути край села, поклав там хатчину і доживав свойого віку з жінкою. Гей, доки жила небіжка, доти ще було сяк-так. Старим багато не треба. Юра заробляв у бутинах*, то ходячи з дарабами* до Кут,— стара поралася коло хати, і все йшло добре. І син, і невістка, і їх діти часто навідували їх, доглядали, допомагали не раз у роботі, хоч не без того було, щоб і самі не покористувалися від старих чи то зайвим крейцаром, чи хлібом, чи молоком. Звичайно, старим багато не треба, а у сина дрібні діти, а хазяйство невеличке.
Та коли вмерла стара, все якось урвалося, мов з батога тріснув. Юра почув себе одиноким і безутішним у своїй малій хатчині. Всюди йому чогось не ставало, з кождого кута зівала на нього пустка, кожда найменша річ у хаті й на обійсті "давала йому пуду!" Не те, щоб він боявся, щоб "небіжка навідувалася вночі"... Юра твердо вірив, що се можливе, і бажав сього навіть, але ні, вона не навідувалася. Він — не можна сказати, щоб любив її за життя — говорив із нею часто з фуком, не раз і побивав, а вона хоч не руками, то язиком часто допікала йому до живих печінок. Та проте він привик до неї так, як до темної та тісної хатчини, до твердої постелі, до витертого, старенького сардака або до тої сокири, що від тридцятьох літ своїм глоговим топорищем мозолила йому руки. А тепер її не стало — і він нараз почув довкола себе: порожнечу, в його житті виломилася велика щерба, і крізь ту щербу, мов вода з бербениці крізь шпару, втекло все те, чим жив він досі, держався на світі.
— Що ж, сараку Василю,— мовив він до свойого сина по похороні старої,— нема нашої мами. Що будім робити?
Він мав на думці себе самого, бо знав, що у Василя своя хата, а в ній жінка й діти і що Василь зі смертю матері не стратив нічого.
— Що ж, неню,— відповів Василь,— божа воля. Дай їм боже царство небесне, а нам, живим, прожити, доки бог позволить.
— Та тобі то так,— мовив Юра,— але мені!
Він хитав головою, не знаходячи слів на виявлення того, що, мов колінами, натолочувало його серце.
— Та ви, неню, не журіться! — якось мляво потішав Василь. — Адже ви ще не самі на світі. В селі — не в лісі, люди не звірі. А ми, славити бога, також не за горами.
— Так, синку, так,— мовив Юра. — І я то не раз мовлю, що не треба журитися, гріх бога гнівити. Та що, коли та жура обгорнула мене, як кожух узимі, сама мене держить і не попускаєся. Чи я в хаті, чи на обійстю, чи на ріці,— вона все зо мною.
— Ви би, неню, перебралися до нас. Вам гляба самому жити. Вас нуда доточить. У нас, серед дітей, вам буде веселіше.
— Добре, синку, мовиш. Я й сам так думав, але не смів тобі се казати.
Юра стрепенувся, лежачи в сіні та згадуючи той час, який він прожив у синовій хаті. Його губи віддулися, лице зморщилось, мов від якоїсь дуже квасної або пекучої страви. Гей, зазнав же він лихої години за ті три місяці, що вибув у своїх рідних! Син ще як син, зразу навіть дуже впадав коло батька, який обіцяв йому віддати на вжиток своє поле, а при своїй смерті записати його найстаршій унучечці. Але невістка зараз від першого дня не злюбила старого. Він їй заважав на кождім кроці, смітив у хаті, стогнав уночі крізь сон і будив дітей, марнував гроші, ним самим зароблені, не хотів бавити її дітей. Далі-далі дійшло до того, що неньо дарма хліб їсть, та й то їсть багато, що він сварливий та впертий, що з ним не можна витримати в хаті. Василеві жінка раз у раз товкла, що він без потреби запросив батька до себе, що старий житиме ще бог зна доки, що у них і без нього тісно в хаті, що свойого поля батько, вмираючи, й так не забере з собою до гробу,— значить, чи сяк, чи так, а воно спаде на них.
— Дурна ти,— гримав на неї Василь,— ану ж запише на церков або продасть? А у нас діточок, богу дякувати, більше, як тих прутів: прийдеться ділити, то й по одному не стане. Татова пайка дуже би нам придалася.
— Ну, то кажи йому, нехай запише їх тобі зараз. А то держи старого в хаті, бог знає доки, а йому наостатку сяде муха на ніс, одуріє та й таки запише кому іншому або продасть і прогайнує, а ти станеш як дурень.