— Ти ніколи не слабував на нервові хвороби? — обережно запитав Володимир.
— НІ, а що?
— У тебе на диво розвинене почуття себелюбства.
— Мабуть, ти маєш рацію, — мрійливо промовив Куліш. — Але чомусь не хочеться бути такою сіренькою істотою, про яких писав Гоголь, яких малював Федотов… — Сів на стіл, поставивши ноги на стілець. Зараз він нагадував гнома. Сутула спина, гострі коліна, не вистачало лише бороди та червоного в білий горошок ковпака.
Заболотний зауважив:
— Існування — є страждання. Причина страждань криється в пристрастях та бажаннях. Це, колего, сказав Будда.
Той ковзнув неуважним поглядом по чималому стосику паперів, які перебирав Заболотний, — погляд сумний та серйозний; обличчя ніби й не Кулішеве, неначе з нього змито грим. І не можна втямити, чи кругленькі чорні оченята бубнявіють сумною думкою, а чи в них ниюча порожнеча.
— Якого біса я злигався з цим розумовим імпотентом, га, бакалавре? Хай ти не розумів. бо був студентом, але ж я мусив знати, що воно за один… А яка була нагода! Мало не подав документів до Гнатенка… Злякався, телепень, бо дід примушує аспірантів багато працювати. Гай, гай! Працьовитість, шановний, у Гнатенка в крові; син залізничника, він починав з учня токаря на заводі. Потім — робітфак, навчання за кордоном і, нарешті, створення власної школи…
— Звідки ти все це знаєш?
— Звідки не знаю, а знаю. — Куліш помовчав. — Ти пам'ятаєш Еріха Анзорге з НДР?
— Це той, що в ручного м'яча грав?
— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці… Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.
Куліш замовк, побачивши, що Заболотний. його неуважно слухає. Згодом він одягнувся і, не сказавши звичного "чао!", вийшов.
Володимир побачив, що Куліша немає, лише коли смеркло і він підвівся, щоб увімкнути світло.
XI
Стіл і софу було завалено книжками, паперами. Заболотний сидів у спортивній сорочці, на грудях якої жовтів вицвілий номер, і писав. Кімната тонула в сизому димі.
Рипнули двері. Від Віти "свіжо війнуло холодом.
— Я взяла квитки до театру. — Вона прочинила кватирку.
— Не маю часу. Я повинен сьогодні закінчити розділ, — відповів, струшуючи в попільничку попіл.
— Завжди так… — почулося схлипування.
— Не плач, дочко, він не вартий твоїх сліз, — долинув тещин голос. Заболотний змовчав, щільніше стис зуби.
— Віта в нас одна, і ми нікому не дозволимо з неї знущатися. — Теща зайшла до кімнати й тепер стояла, обіпершись об одвірок.
На мить гостро захотілося побачити, чи тріпотить ще іржавий кленовий листок на сплячій гілці.
Підвівся з-за столу. Листок за вікном напружено лопотів, витримуючи останній бій з вітром. Та раптом вітер шарпонув голе верховіття, завив у дротах, неначе хто пальцями протягнув по струнах бандури, й осиротіла одразу гілка клена, а листок понесло до скрижанілого Дніпра, до мосту, й невдовзі він пе-ретворився на брудну пляму, зник у безвісті на тлі споруд водних станцій.
— … Не дозволимо нікому, чуєш? Це останнє "чуєш" кресонуло з його очей сніп іскор, які дрібно розсипались і одразу щезли. Першим бажанням було покинути цю квартиру. Не відповідаючи тещі, почав жбурляти в рюкзак свої речі. Віта дивилася на нього перелякано. А теща на мить зникла й за хвилину повернулася в супроводі чоловіка.
— Що це ти, хлопче, надумав? — спитав той, сідаючи до столу.
— Вибачте, Мефодію Івановичу, мене тут не зрозуміли.
Краєм ока помітив, яким крижаним поглядом зміряв той дружину.
— То куди це ти збираєшся? — поцікавився.
— До гуртожитку.
Ліжко було вільним… Заболотний кинув під нього свій зелений рюкзак, стомлено впав, аж зарипіла пружина. В кімнаті давно ніхто не жив — повітря було законсервоване і пахло пилом. Лежав і дивився в стелю. Відчуття образи, якогось тупого відчаю огорнуло єство й не давало змоги навіть розізлитись.
За північ почав роздягатись. Зирнув у люстро, що на дверцях шафи. Перед ним сіріла якась кістлява статура з блідим, неголеним обличчям, під очима сині кола. Два прудких павучки в зіницях снують густу мережу, й ось уже не видно ні павучків, ні сірих ниток мережі, очі неначе скрем'яніли й по хвилі блиснули двома росинами на холодному камені.
Прокинувся пізно. В гуртожитку стояла тиша, тільки чути було, як прибиральниці в коридорах мели підлогу. Ще трохи повалявся в ліжкові й почав одягатися. Тепер він байдуже споглядав своє обличчя, водячи електробритвою по худих щоках.
"Життєва філософія? — свобода від тілесних страждань і душевних тривог!" Старина Епікур мав рацію, сказавши це", — було написано на підвіконні карлючкуватим почерком. Заболотний іронічно скривив губи. "Цей тип, що писав, мабуть, завалив сесію або одержав погане призначення…" Здалося раптом, що то його почерк. Але ж ні, він ніколи не писав фіолетовим чорнилом.
До інституту прийшов за звичкою, механічно.
Куліш здивовано витріщився:
— Чому так пізно?
Та він зміряв його холодним поглядом, ніби кинув за комір шматок криги, і в того зникло бажання розмовляти.
Заболотний дивився у вікно. Була середина березня, на вулиці лежав сірий, утрамбований сніг. Місцями він розтанув, оголивши клаптики бруку.
Через якийсь час Куліш знову спробував розпочати розмову.
— А знаєш, бакалавре, дисертацію шефа здано машиністці до друку. В другому варіанті. Й у відрядження Ковальський їздив з приводу своєї, дисертації.
Заболотний не відповів, навіть не змінився в обличчі. Тільки глипнув на Куліша спідлоба і, зіщулившись, вийшов.
"Свобода від тілесних страждань і душевних тривог".
XII
Минула весна. Кожного ранку Заболотний ретельно голив сизі щоки, застеляв ліжко і йшов блукати по місту. Іноді заходив у кафе випити склянку кави, але цей напій мало розбуркував мозок, котрий наче стисся, як стискаються тіла від холоду. "Як сталося, що я опинився в цьому місті? Чому саме сюди приїхав із невеличкого містечка вступати до вузу?" Мабуть, тому, що саме в цьому наддніпрянському місті була вперше вражена його дитяча уява, коли він хлопчиком-п'ятикласником угледів на просторому плесі човна з туго напнутим білим трикутником, йому здавалося, що то сам вітер, запряжений у полотнище, намагається вихопити з води колиску з людиною, але замало сили й він тільки волочить її по хвилях… Йому так хотілося тоді, щоб вітрюган відірвав човна від води й поніс до хмар. І коли човен по кіль вистрибував із піни, він дивився з надією, ладен був сам стати вітром і впрягтись у ту білу упряж… Та вітрильник, понуртувавши коло берега, перетнув плесо й зник за зеленими острівцями, як казкова істота, тільки залишив у хлоп'ячій душі блакитно-білу мрію, чисту, як дніпрова вода, як те полотнище… Другого дня вони з бабусею покинули тітку, в котрої гостювали, й поїхали додому. Але навіть там, у рідному містечку, де ніколи не було річки, марилося баченим — і листок у калюжі, й хмаринка на обрії оберталися на вітрильник. Напевне, тому й сидить зараз у парку над Дніпром, під кущем жовтої акації.