— Я не ревнуватиму, — проказав іронічно Садко. — Навіть от що: я сам піду до Гнатенка — так буде краще.
Моторолер звернув із шосе на ґрунтову дорогу, підкотив до самого берега, уткнувшись переднім колесом у пожухлий очерет. На другому боці річки, здавалося, хтось розклав велетенську ватру — мусянжеві верхівки дерев — то язики полум'я. Тільки дим не валить в прохолодне небо.
— Сьогодні ми запалимо прощальне багаття, — сказав Іван.
Заболотний розминав м'язи, що затерпли від подорожі. Двадцять кілометрів їхали майже годину. На синіх клубах моторолера приліпилася пилюка, фара журливо схилилася на бік.
Сьогодні він прийшов до Івана, аби дізнатися, чи Гнатенко проглянув дисертацію. Іван саме виїздив із воріт; помітивши Заболотного, запропонував і йому розвіятись. І ось вони. тут.
Іван скинув шкірянку й шолом. До його волосся, здавалося, теж торкнулась осінь — руде, як і все навколо. Почав збирати і складати на купу сухий очерет, бур'ян. Окуляри спадали, і він щораз притискав їх. до худого, в ластовинні обличчя.
Заболотний приніс оберемок бадилля з кар-топляного поля, що було віддалік. В повітря заструмила тоненька цівка. Почувся тріск — вогонь поглинав одну стеблину за другою. Ось він добрався до картоплиння, і одразу вдарило клубами білого диму.
— Так, це наше прощальне осіннє багаття. — Іван розпушував палицею бадилля. — Два роки тому ці слова сказала мені одна дівчина. На цьому ж самому місці, в цей же самий день. Після того я її більше не бачив. Наше прощальне осіннє багаття, — повторив Іван. В його словах чулась сумна іронія.
— Ти — і лірика… Щось несумісне, — посміхнувся Заболотний.
— Почуття, хлопче. Звичайні людські почуття…
Якийсь час вони мовчки спостерігали, як звиваються від вогню стеблини немов живі.
— Ти знаєш новину? — Іван блиснув у бік Заболотного скельцями окулярів. — Гнатенка обрали головою Вченої ради.
Заболотний пригадав, як тиждень тому вони принесли з Садком Гнатенкові дисертацію. Той прийняв їх сухо, але роботу взяв, обіцяв проглянути. Кортіло запитати в Івана про долю рукопису, але стримався.
— Мій шеф проглядав твою дисертацію… — знову Іван, ніби читаючи думки.
Заболотний напружено чекав, що він скаже після паузи.
— Робота йому сподобалась. Наговорив купу приємного на вашу з Садком адресу. Підійдеш до нього в понеділок, він сам тобі скаже. — Іван посміхався. Ластовиння на худому виді, здавалося, рухається. — Ти вибач. Я без твого дозволу просив його бути твоїм опонентом… Він погодився.
Володимир нерішуче запитав:
— Він знає, як до моєї роботи ставиться Ковальський?
— Гнатенка не обходить, що там думає Ко-вальський чи ще хтось. У нього є своя думка. Він висловить її на твоєму захисті.
"Отже, захист". Усе виходить краще, ніж хотілося їм із Садком.
Іван дістав з багажника кілька картоплин, кинув їх у багаття. Потім підійшов до берега стромив руки в воду.
— Шкода, холодно. А то б раків наловили. їли печену картоплю. Іван розповідав про своє невдале кохання. Вона — студентка — поїхала за призначенням після п'ятого курсу. Жодного разу не написала. Правда, знайомі вони були лише місяць, але він її сприймав цілком всерйоз. Про все те розповідав, ніби глузував із самого себе…
Сіли на моторолер, коли сонце вже торкалося верхівок дерев.
— Привид пустельних трас, — промовив Іван, плескаючи по фарі моторолера.
Заболотний натяг глибше капелюха, щоб не зірвав вітер. Ним оволоділо дивне почуття, яке тільки приблизно можна назвати радістю. Він розкрив було рота, щоб голосно заспівати, але йому крикнув Іван:
— Тримайся, бакалавре! Даю газу!