— Добрий вечір. Покличте Віктора, — попрохав у трубку.
— Алло… Що з тобою, камрад? Чи не з того світу телефонуєш? — почувся голос Куліша.
— Не базікай. Відчини краще свою поліровану шафу та подивись в хімічній енциклопедії "подвійний електричний шар".
— Приємно чути чоловічу мову, але звідкіля ти дзвониш?
— Із гуртожитку.
— Ну то інша річ. А я думав, із будинку для божевільних. Адже тільки ненормальні звертаються з такими питаннями опівночі. Почекай. Я зараз.
— Алло… — почулося по хвилі.— Слухай. За сучасними уявленнями, подвійний електричний шар складається з двох частин: перша частина, утворена йонами, щільно притягнутими до поверхні металу, друга частина — йонами, які знаходяться на відстані від поверхні, що перевищує радіус йона…
Вахтер із цікавістю спостерігав, як худий чоловік із блідими щоками, підтримуючи плечем трубку, щось записує на клаптику зібганого паперу.
Нарешті Заболотний сказав:
— Дуже вдячний. У тебе, малий, гарна книжкова шафа. Що? Потім розповім. На добраніч.
Тепер він сидів біля столу, малював міцели, вписуючи до дифузійного шару йони германієвих кислот.
— Так і є,—промовив до себе. — Всі мої попередні викладки хибні Ніякої солі тут не утворюється. Це не що інше, як сполуки включення. Так, так… сполуки включення. "Молекулярним агрегатом-господарем тут виступатиме просторова сітка гідроокису алюмінію, а молекули-гості — це йони й полярні молекули германієвих кислот. Тому я й не спостерігав цілочисельних відношень при сорбції… Так, так… А Ковальський будує на цій підвалині майже половину дисертації.
"Нехай же готує свою докторську, — подумав зловтішно. — Не заважатиму йому. Батько писав, що в технікумі потрібен хімік".
Перед очима спливло обличчя Віти… На мить стало холодно. Він ніби знову пірнув у той мрячливий. туманний вечір. Але такий стан не довго сковував його. Глянув на годинника — перша година ночі.
Згадав Миколу Білого, той осінній візит, колір підфарбованої вином горілки. "Якою ж я був свинею! Хворою свинею в накрохмаленій сорочці".
Цієї ночі він довго не міг заснути, все думав і думав, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Тепер це була людина, яка після тривалої та важкої хвороби нарешті вийшла з лікарні і не знає ще, до якої справи приступити.
Куліша побачив у коридорі.
— Що сталося, бакалавре? Ти насправді жива людина чи, може, ексгумований труп?
— І те, й інше.
— Тоді ходімо в буфет. Поснідаємо. ^ В буфеті вони зустріли Івана. Той сидів один біля столу і, уздрівши їх, кивнув головою на вільні стільці, мовляв, ідіть сюди.
— Розповідай, — сказав Куліш, коли вони взяли сніданок і сіли до Іванового столика.
Заболотний розповів, як, складаючи папери, натрапив на лабораторний зошит і як у нього виник сумнів відносно попереднього обгрунтування роботи.
— Та ти що! — здивувався Іван, який, либонь, уже був знайомий із ситуацією. — Як же він може пропонувати таку роботу Вченій раді? Сьогодні я бачив на столі в мого шефа його автореферат…
— Бакалавре! — Куліш раптом став серйозним. — Вислухай мою думку. Ти будеш останнім дурнем, коли скажеш про це Ковальському. Раджу ось що: напиши його опонентам. Напиши обгрунтування своєї помилки…
— Розумієш, підходить час, коли повинні друкувати ті статті, що ми торік надсилали до редакції. Адже там стоїть моє прізвище.
— То що ти думаєш робити? — запитав Куліш.
— Піду до Ковальського й зажадаю написати до видавництва, щоб нам повернули рукописи.
— Правильно робиш, бакалавре, — зауважив Іван. — Так і дій.
Кулішеве обличчя знову стало хитрувато-іронічним, ніби він надів маску штукаря:
— Уявляю його вираз обличчя, коли ти йому скажеш про це.
Одразу ж після сніданку Заболотний пішов до шефа. Той саме відчиняв двері свого кабінету. Портфель, як завжди, було чимось напхано. На мить йому здалося, що Ковальський дуже схожий на свій портфель. Такий же цеглясто-рудий, такий же пухкий і потертий. Вони так одне одного доповнювали, що простіше було уявити портфель без Ковальського, аніж навпаки.
— Добрий день, Юрію Павловичу.
— А, здоров, здоров. Ти чому на кафедрі не з'являєшся? Мабуть, хворів? Проходь. Мені треба з тобою поговорити. — Ковальський поставив портфель на стіл. — Сідай. Справа ось у чому… Та перш за все, де ти пропадаєш?
— У гуртожитку, — відповів Заболотний.
— Як, ти залишив сім'ю? — На обличчі шефа з'явився вираз справжнього співчуття. — Що сталося?
— Та нічого.
— Ну, так, так. Чужа справа—темний ліс. Не розказуй, коли неприємно… Так що я хотів сказати? Ага, ти, напевне, знаєш, що я працював над докторською? Розумієш, мені не вистачало матеріалу, і я його трохи почерпав із нашого з тобою загального казана. Ти, звичайно, нічого не маєш проти? Саму дрібницю. Ось розішлю реферати й примушу працюва-ти на тебе всю кафедру.
Заболотний бачив, як невимушене розмовляє Ковальський, з усієї сили намагається переконати, що справа не варта навіть того, щоб про неї говорити.
— Ні, що ви, Юрію Павловичу, я не маю нічого проти. Але річ у тому…
— В чому?
— Річ у тому, що матеріал той хибний.
— Як-то? — Веснянки на голому тімені Ковальського стали ніби червонішими, нагадували іржаві плями.
Заболотний поволі розповів, у чому річ, а закінчивши, зажадав надіслати до видавництва листа.
— Ми надішлемо цього листа після мого захисту, — сказав Ковальський. Голос його зривався, цегельно-червоне обличчя стало раптом білим.
— Ні,—твердо мовив Заболотний. — Якщо ви не хочете, то я зроблю це сам. І вже біля дверей додав:
— Я не бажаю, щоб над моєю роботою глузували.
Склянка кави лишалась незайманою. Заболотний сидів біля низенького столика, неуважно дивився крізь великі суцільні вікна. Порепані стовбури акацій здіймались у вітряне небо, розчепіривши віти-пальці, благаючи в неба тихої прозорої блакиті. А небо затрусило снігом. Перший сніг блимотів під ліхтарями дрібними іскрами, мерехтів чарівним блиском.
Заболотний забіг у це невелике кафе, де не скидали одягу, аби з'їсти щось на вечерю та випити склянку кави.
На мить здалося, що вулицею пройшла Віта. "Зараз зайде", — майнула думка.
Вона й справді зайшла… Поряд високий хлопець в імпортному пальті й модних черевиках. Заболотний, опріч волі, глипнув на своє старе, ще студентське, пальто, светр, сколотий ззаду шпилькою. "Завтра ж вранці піду до універмагу, придбаю пристойне пальто", — була перша думка.