Сял комарик на ногу,
Сял комарик на ногу!
Знову недружно, нескладно забубоніли: "у-у, у-у!"...
На ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!
Ох, на ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!
Степан раптом розізлився на цю сумовиту недоладність, встав і загорлав, і показав, щоб і всі теж горлали:
Ой, ноженьку отдавил, Ой, ноженьку отдавил!
І всі повставали й загорлали:
Отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!
Ох, отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!
Горлання розпрямило людей; заблищали очі, понабухали жили на шиях... Пісня набирала сили; тепер уже вона сама хапала людей, штовхала, поривала, оздоблювала. Її підхоплювали далі на березі, біля бочок,— весь берег грізно зарикав у присмеркову синяву.
"Патріарх" вискочив раптом у коло й пішов пританцьовувати, силкуючись потрапити ногою в такт пісні.
Подай, мати, косаря,
Подай, мати, косаря.
Ще з десяток біля намету не втерпіли, ринули зі свистом "одривати від хвоста грудинку". Зелений чад, буйство й сила — зрушили душі, зім'яли.
Косаря, косаря, косаря, саря, саря!
Ох, косаря, косаря, косаря, саря, саря!
"Патріарх" пішов одчебучувати навприсядки, легко підкидав здоровенне тіло своє вгору-вниз, вгору-вниз... Важко було повірити, що — дід майже.
Ніхто її не помітив, баби-причинної. Звідки вона взялася? Почули спершу — заголосила чуткіше від отаманового заспіву:
— Ох, та рідни-ий ти наш, соколе ясни-ий!.. Та як же тобі весело туляється!.. Та на вольній во-оленьці. Та чи свято в тебе яке, чи поминаннячко-о?..
Бабине тужіння — дике, замогильне — підкосило пісню. Поторопіли. Дивились на бабу. Вона йшла до Степана, дивилась на нього некліпаючими ясними очима, моторошна в ранньому присмерку, йшла й голосила:
— Ох, та не знаєш ти біди своєї лютої, не відаєш. Та не чує її серденько твоє добреє! О-ох... Ох, чого ж ти, Степаночку!.. Та чого ж ти, рідний наш!.. Та ти чого ж так спорядився? Та не подивишся й не оглянешся!.. Ох, та не звішує тобі серденько твоє ласкавеє! І не підкаже ж тобі господь-батечко — таж надів ти та все чорнеє!..
Степан не в боязких, але й він сторопів, аж позадкував.
— Ти хто? Звідки?..
— Причинна! Причинна самарська! — впізнали бабу.— Ми її знаємо — швендяє по дворах, голосить: не вся, трохи...
— Тьху, мать твою!
— Ох, та рідний ти наш...— знову заголосила була баба й простягла до отамана висхлі руки.
— Та заберіть ви її! — загорлав Степан.
Бабу підхопили й повели.
— Ой, та ненаглядне ти наше сонечко! — ще пробувала голосити баба. їй заткнули рота шапкою.
Степан сів, задумався... Потім струснув головою, сказав голосно, розлючено:
— Брешеш, бабо, мій ворон іще не кружляв! — Подивився на козаків.— Не хили голів, хлопці! Наливай. Одспівувати — умільці знайдуться, спершу нехай угроблять.
Налили. Випили.
Потроху свято почало знову налагоджуватись... І отут принесло ще одного неурочного. Це вже мовби знак якийсь небесний, доля.
Загомоніли од берега.
— Купріяне! Кипрюшко!.. Тю!..
— Як ти?!
— Диви — живий! А ми не сподівалися...
— Хто там? — спитав Степан.
— Кипрюшко Сонцев, до шаха з листом їздив. А чому один, Купріяне? Де ж Ілько, Федько?
— Які вісті? —термосили Купріяна.
Купріян Сонцев, козак під тридцять, веселий, захмелілий од радощів, пробрався до отамана.
— Здоров, батьку!
— Ну?..— спитав Степан.
— Сам я... Сам-один. Господи, не віриться, що бачу вас... Наче сон.
— Чого так? — знову неголосно спитав Степан. Його чомусь коробила шумлива Купріянова радість.— А товариші твої?..
— Порубав моїх товаришів шах. Собакам кинув...
Степан зціпив зуби.
— А ти ж як?
— А відпустив. Велів сказати тобі...
— Не квапся!..— зло обірвав Степан.— Захлинаєшся прямо! — Степана кольнуло в серце передчуття, що Купріян вивалить отут зараз такі новини, від яких тоскно стане.— Що велів? Хто?
— Велів сказати шах...
— Через Астрахань їхав? — знову збив його отаман.
— Через Астрахань, аякже.— Купріян ніяк не міг уторопати, чого отаман такий непривітний. І ніхто поряд не розумів, що таке з отаманом.
А отаман страшився недобрих вістей — і від шаха, і про астраханські справи. І страшився, і хотів їх знати.
— Що там? В Астрахані?..
— Ус заслаб — хворість якась накинулася: гниє.
З Федьком Шолудяком лаються... Федько князя Львова погубив, Васько злоститься на нього через це...
— Як же це він?! — вразився Степан.— Як?
— Повісили.
— Я не велів! — закричав Степан.—Круг вирішував!.. Він потрібний був! Навіщо вони сваволять?.. Та що ж мені з вами?!
— Не знаю. А шах велів сказати: прийде з військом і згодує тебе свин...
Коротко й несподівано бахнув постріл. Купріян схопився за серце і повалився козакам на руки.
— Ох, батьку, не...— і змовк Купріян.
Степан сунув пістоль за пояс. Одвернувся. Тихо стало.
— Бреше шах! Ми до нього ще навідаємось...— Степан ледве пересилював себе. В очах — дикий біль.— Наливай! —звелів він.
Важко було тепер налагодитися святові. Ні, тепер уже йому не налагодитися зовсім: від цього пострілу всі наче поглухли. Купріян, безневинний козак, ще теплий лежить, а тут — наливай! Наливай сам та пий, коли в пельку полізе.
— Наливай! — Степан хотів крикнути, а вийшло, що він скривився й попросив. Та й на прохання це ніяк не відгукнулися. Ні, є щось вище за всяку владу людську і вище за отаманове прохання.
Степан раптом ударив кулаком по коліну:
— Ні, в гробину їх!.. Ні! Гуляй, браття!—Та руки в нього уже смикалися. Він шукав очима місця, як вийти...
Федір Сукнін підхопив його і повів убік. До намету. Степан слухняно йшов з ним. Аарко Тимофеев налив чару, запропонував усім:
— Наливайте! А то... гірше так. Веселись! Що вже тепер?
— Ну, Лазарю!.. Танцювати ше поклич.
— Ну, а що тепер? Ну — на помин душі Купріяно-вої...— Ларко випив, кинув чару: навіть і йому було недобре, тоскно. Він тільки сказав: — Ніхто не винен... Пристав отаман, закрутився... Хіба ж хотів він?
Від того місця, де щойно зіслизнула з життя людина, потихеньку, мовчки стали розходитися. Зосталося троє чи четверо, неголосно розмовляли, де поховати тіло.
Із-за берегової кручі виглянув краєчком місяць; на річці й на обох берегах унизу все потонуло в мороці й задумі.
Степан лежав долілиць біля намету. Сукнін сидів осторонь на сідлі.