Царевич і патріарх уклонилися козакам. Ті розгублено дивилися на них. Навіть і ті, хто знав про маскарад, поглядали на "царевича" й "патріарха" з великою цікавістю.
— Ось, молодці, сподобив нас бог— гостей наслав,— заговорив Степан.— Цієї ночі прибули до нас царевич Олексій Олексійович і патріарх Никон. Ходили чутки, ніби царевич помер,— це боярська вигадка, він живий, ось він. Не під силу йому стало в царя, утік від батькової суворості та від боярського лиходійства. Тепер настав час заступитися за нього. Треба вивести бояр на чисту воду... А заразом і поміщиків, і вотчинників, і воєвод, і при-казних. Вони життя нікому не дають, навіть їм ось... Он кому навіть!..— Степанові не вдавалося говорити легко й просто, він ні на кого не дивився, особливо уникав здивованих поглядів козаків, сердився і хотів скоріше договорити що треба.— Все. Оце я хотів вам сказати. Тепер ідіть. Царевич і патріарх з нами будуть. Тепер... Ще хотів сказати...— Степан подивився на козаків, які стовпилися біля входу в намет, подолав ніяковість свою усмішкою, трохи силуваною,— тепер діло наше надійне, хлопці, самі знайте і всім кажіть: ведемо на престол наслідного. Нехай тепер в усіх язики повідсихають, хто називає нас лиходіями й розбійниками. З богом.
Козаки, здивовані незвичайною звісткою, стали розходитись, оглядаючись на "царевича" й "патріарха". Декотрі, зіркіші, помітили, що убрання "патріарха" щось дуже нагадує рясу митрополита астраханського, але промовчали.
Коли вийшли всі, Степан сів, звелів сідати "патріархові" й "царевичу".
— Сідай, патріарше. І ти, царевичу... Сідайте. Вип'ємо тепер... за почин доброго діла. За удачу нашу.
Осавули потіснилися за столом, посадили з собою старого і смаглявого юнака — "царевича" — ближче до отамана.
— Налий, Мишко,— звелів Степан, сам теж не без цікавості приглядаючись до "високих гостей".
Мишко Ярославов поналивав у чарки, подав першим "патріархові" й "царевичу". Всміхнувся.
— Ти хіба п'єш? —спитав він юнака.
— Давай,— мовив той. І зашарівся. Подивився запитливо на отамана. Той зробив вигляд, що не помітив розгубленості "царевича".
"Патріарх" вихилив чарку й крякнув. Оглядів усіх, святий і задоволений.
— Кхух!.. Наче ангел по душі пройшов босоніж. Ласкаве питво,— похвалив він.
Козаки розсміялися. Невідомо, як "царевич", а "патріарх" явно був свій чоловік.
— Доводилось, коли владикою був? Мабуть, заморське попивав? — поцікавився весело Ларко Тимофеев.
— Дак хіба можна?.. Патріархові? —спитав Матвій не самого лише "патріарха", а й усіх.
Козаки за столом подивилися скоса на "патріарха".
Старий примружив розумні очі; Матвієві слова пустив мимо вух, а Ларкові сказав:
— Попивав... Ану, голубе, піднеси ще одну — за церкву православну.— Випив і знову крякнув.— Отак її! Кхух!.. Ну, Степане Тимофійовичу, що далі? Розміщай нас...
Степан з усмішкою спостерігав за всіма; він був задоволений. Сказав:
— На струги підемо. Тобі, владико, чорний струг, тобі, царевичу,— червоний. Ото й будете там. Почувайтесь, як удома, ні про що не турбуйтесь.
У намет зазирнули цікаві, зайти не наважились, але з великим інтересом оглянули двох знатних отаманових гостей.
— Пішло вже,— сказав Степан.— Можна йти. Ходімо, Никоне, давай першим іди. Ти найповажніший тут...
Вийшли з намету втрьох — Степан, "царевич" і "патріарх", попрямували до берега, де були приготовлені два стружки з наметами — один покритий чорним оксамитом, другий — червоним. Біля обох стружків — варта ошатна.
Степан, на виду в усього війська, щось розказував своїм гостям, показуючи на військо... Ішов збоку "патріарха" — наперед заходити не смів. Здоровило "патріарх" ступав поважно, кивав головою.
З усіх боків на них дивилися козаки, мужики, посадські, стрільці. Всі тут були: росіяни, українці, запорожці, мордва, татари, чуваші. Дивились, чудувалися.
Нікому не доводилось бачити патріарха й царевича, та ще обох зразу.
Степан провів гостей до стружків, уклонився. Гості зійшли на стружки і зникли в наметах.
Степан махнув війську рукою — на струги.
З
А до царя йшли, їхали, пливли — бумаги. Розказували.
"...Стоїть, мовляв, він під Самарою, а самаряни зрадили, Самару йому, лиходієві, здали. І хоче він, лиходій Стенька Разін, бути конче під Синбірськом на Семенів день (1 вересня) і того часу хоче приступати до Синбір-ська всіма силами, щоб йому, лиходієві, Синбірськ узяти до приходу в Синбірськ кравчого і воєводи князя Петра Семеновича Урусова з ратними людьми.
І тільки, государю, загаються твої, великого государя, полки, ждати від нього, лиходія, над Синбірськом великого лиха, бо в Синбірську, государю, в рубленому місті, один колодязь, та й у тому води не буде на один день, за добу не прибуває і чверті аршина. А кравчий і воєвода князь Петро Семенович Урусов із Казані і окольничий князь Юрій Микитович Борятинський із Саранська з ратними людьми в Синбірськ до 27 числа серпня не прийшли. А від синбірян, государю, з приходом лиходія ждали рятунку великого, дивлячись на низові міста, що низові міста йому, лиходієві, здаються..."
Цар встав і в сильному роздратуванні гупнув палицею об підлогу.
— Я надіюсь, нагулявся вже Стенька?! —гнівно вигукнув він.— Пора й зупинити молодця. Що ж це таке діється!
Стенька ще не нагулявся.
Ще "обмивали" місто — Самару.
...Свято розгорілося надвечір. На березі. Трохи вище Самари. Гуляв увесь величезний табір. Смажилися на вогнищах цілі барани й молоді телята-однолітки. Сивуху з молодого жита, мед і пиво пили, як воду; сиділи прямо біля бочок... Попереду, далі, важко буде — Степан знав, тому й дав погуляти. Хотіли небагато, а розгулялися на весь окіл, знову розколихали тепле повітря, загули.
Степан, добре вже п'яний, сидів біля свого намету, поблизу води, розхристаний, важкий, небезпечний, співав неголосно. Ліворуч від нього — "царевич", праворуч — "патріарх". "Патріарх" теж уже гарний, але випити, видно, він може багато.
Степан співав знову свою дорогу, улюблену діда Стиря:
Ой, матушка, не могу,
Родимая, не могу!..
Ті, хто сидів поряд, урізнобій підтягли:
Не могу, не могу, не могу, могу, могу!
Ох, не могу, не могу, не могу, могу, могу!