— У монастирі. Усіх в одну братську.
— І воєводу?
— Усіх. По-божому — з панахидою. Дружини й діти... нехай поховають і відспівають у церкві. Жінок у місті не чіпати.— Степан суворо поглянув на козаків, ще раз сказав: — Силувати жінок не велю! Тільки — полюбовно.
На майдан перед приказною палатою зносили всякі "справи": списки, виписи, грамоти... Ще один суд — над бумагами. Цей суд отаман творив натхненно, нестримно.
— Вали!.. В гробину їх!..— Степан устиг хильнути "зеленого вина"; він не перевдягся з ночі, ні хвилини ще не мав спокою, жодного разу не присів, проте сила, здавалося, тільки тепер почала підкидати його, піднімати, розкручувати навсібіч. Він не міг зладнати з нею.— Все?
— Все, батьку.
— Запалюй!
Багаття святково запалахкотіло; і привиджувалося в цьому веселому вогні — кінець усякому безсовісному життю, всякій нарузі й чванству і — початок життя іншого, праведного й доброго. Чого ждуть, те й вигадують.
— Дзвони! —загорлав Степан.— В усі дзвони!.. Весело, щоб танцювати можна. Біг-ом! Усі танцювати будемо!
Задзвонили з однієї дзвіниці, з другої, з третьої... Незабаром усі дзвіниці Кремля й Білого города видзвонювали щось нечувано веселе, шалене, громіздке. Застрашливі удари "музики", зриваючись з височини, лунко стикалися, валилися на людей, викликаючи дивний свербіж у душі: охота була утнути безглузде, зухвале — охота стрибати, горлати... й битися.
Степан зірвав шапку, хляпнув об землю й перший пішов навколо багаття. То був танець і не танець — щось зухвало-дике, оголене: так виломлюються з кола й чхають на все.
— Ходи!—загорлав він.— Тю!.. "Ох, плясала да пристала, сяла на скамеечку. Ненароком придавила свою канареечку!" Не збавляй!.. Гати!
До отамана підлаштовувалися ззаду козаки й теж танцювали: притупували, присідали, свистали, ухали по-жіночому... Утворилось превеселе прадавнє коло. Підбігали з натовпу астраханці, хто сміливіший теж танцювали, теж свербіло.
Чорними переляканими птахами кружляли в повітрі обгорілі клапті бумаг; калатали щосили дзвони; танцювали козаки й астраханці, розпалюючись усе більше й більше.
— Ходи! — гукав Степан. Сам він "ходив" серйозно, гатячи ногою... Дивна урочистість була на його обличчі — якась хвороблива, наче він після нестерпного довгого ув'язнення дивився на сонце.— Розпікай!.. Гати,— тут бояри ходили... Тут і потанцюємо!
Танцювали: Ус, Мишко Ярославов, Федір Сукнін, Лазар Тимофеев, дід Любим, Сьомко Різаний, татарчук, Шолудяк, Фрол Разін, Кіндрат — усі. Свистали, горлали.
Видно, жила в крові цих людей, горіла язичеська іскорка — то було, звичайно, свято: спалення огидного, ненависного, злого ідола — бумаг. Люди раділи.
Степан побачив у натовпі Матвія Іванова, поманив рукою до себе. Матвій підійшов. Степан підштовхнув його в коло:
— Ходи!.. Покажи хватку, Рязань. Мішком сонечко ловили, млинцями в'язницю конопатили... Ходи, Рязань!
Матвій із задоволенням пішов, смішно перебираючи ногами, і підстрибуючи, і змахуючи руками. Огризнувся
зі сміхом:
— Дивись, батьку, а то я про донців... теж знаю!
Багаття догорало.
Здогадливий Іван Красулін котив на круг бочку з горілкою.
— Еге!.. Добре,— похвалив Степан.— Вип'ємо, козаченьки!
Бісівське коло, що улюлюкало й свистало, розпалось.
Вибили в бочці дно; підходили, черпали чим попало — пили.
Астраханці заздрісно всміхалися.
— Усім горілки! —звелів Степан.— Чого ж стоїте? Ану — в пивниці! Все забирайте! У воєводи, в митрополита — в усіх! Діліть порівну, не зобиджайте одне одного! Кого зобидять, мені кажіть! Жінок не займати!
— Дай дорогу, чорти болотяні! — залунав раптом чийсь дзвінкий, веселий голос. Народ розступився, але все ще нікого не видно.— Розступись, багно, пливе лайно! — дзвенів той самий голос, а нікого нема. І раптом побачили: вузьким проходом, що утворився в натовпі, стрибає, опираючись руками об землю, чоловік. Веселий молодий парубок; міцний, вродливий, з ясними очима. Ноги є, але всохлі, маленькі, а стрибає зграбно, податливо, швидше за пішого. Астраханці знали галасливого каліку, поштиво й зі сміхом розступалися. Він підстри-бав до Разіна, сміливо подивився знизу і сміливо заговорив:
— Отамане!.. Розсуди мене, батечку, з митрополитом.
— Ти хто? —спитав Степан.
— Альошка Сокіл. Богомаз. З митрополитом у нас незгода...
— Так. Що ж митрополит?
— Іконок моїх не бере! — Альошка став виймати з-за пазухи іконки з долоню завбільшки, вийняв кілька...
Степан узяв одну, подивився.
— Ну?..
— Не велить купувати в мене! — вигукнув Альошка.
— Чому?
— А спитай його! Хто там? — Альошка показав знизу на іконку, яку Степан тримав у руках.
— Де? — не зрозумів Степан.
— А на іконці.
— Тут?.. Не знаю.
— Ісус! Ось. Дак він каже: негарний Ісус!
— Чим же він негарний? Ісус як Ісус... Схожий, я бачив таких.
— О! Він, каже, недобрий у тебе, злий. Та де ж він злий! Звели йому, батечку, купувати в мене. Мені їсти нічого.
Матвій узяв у Альошки іконку, теж став розглядати. Усміхнувся.
— Чого ти? — спитав його Степан.
— Нічого...— Матвій хитнув головою, знову всміхнувся і сказав незрозуміло: — Ох і митрополит! Злий, каже?
■— Як тобі Ісус? —спитав Степан, невдоволений, що Матвій не каже прямо.
— Гарний Ісус. Він такий і є. Я б теж такого намазав, якби вмів,— сказав Матвій, повертаючи богомазові іконку.— Суворий Ісус. Вередує митрополит...
Степанові здалося, що це велика й гірка образа, яку заподіяли каліці. Знову від мстивого пбчуття послухали й понатягалися всі його жили.
— Де митрополит? — спитав він.
— У храмі.
— Ходімо, Альошко, до нього. Зараз він нам скаже, чим йому твій Ісус не подобається.
Вони пішли. Степан швидко пішов своєю важкою кульгаючою ходою, мало не побіг, та схаменувся й притишив. Альошка стрибав поряд... Квапився. Розсипав іконки, зупинився, став нашвидкуруч збирати їх і совати за пазуху. І все щось розказував отаманові — дзвенів його чистий юнацький голос. Степан ждав і нетерпляче поглядав на храм.
До них підійшов Матвій; він теж намірився піти з отаманом.
— Ти, мов, зобиджений, того й мажеш його таким! — розказував Альошка.— А я кажу: та ти що? Не тямиш, чи що, себе? Чого це я на нього зобиджений? Він хіба ноги мені одібрав?