У двері (дерев'яні) затарабанили знадвору. Потім почали гатити чимось важким, певно, колодою. Двері затріщали й повалилися. Тепер стримували тільки грати. Крізь грати знадвору гукали, щоб відчинили, і почали стріляти. Гостро запахло пороховим гаром.
Жах смертельний охопив обложених. Молилися. Голосили. Крик рвався з церкви, як вогонь. У церкву несамовито ломилися, гатили колодою в ковані грати, відскакували від зустрічних пострілів; троє козаків упало.
Грати під ударами зірвалися з гаків, з грюкотом упали всередину храму на кам'яну підлогу.
Фрола Дуру порубали на місці.
Воєводу підняли, винесли надвір і поклали на землю під дзвіницею. Дворян, купців, стрільців — усіх, крім дітей, стариків і жінок, в'язали, виводили з храму й садовили рядком теж під дзвіницею.
— Тут підождіть поки що,— казали їм. Нікого не били, надто навіть і не злостилися.
— А що з нами робитимуть? — спитали, хто хоробріший, із сумного ряду під дзвіницею. Але й ті, хто спитав, і ті, хто мовчав, з ненавистю й тугою дивлячись на переможців, знали, здогадувалися, що з ними зроблять.
— Ждіть,— знову сказали їм.
— А що ж зроблять? — причепився один купець з темними виряченими очима.
— Ждіть! Прилип як шевська смола... Млинцями годуватимуть.
Ждали Степана.
Світало. Бій затихав. Тільки де-не-де чулися ще стрілянина й крики.
Зі сходом сонця в Кремлі з'явився Степан. Кульгаючи, швидко пройшов до дзвіниці, зупинився над лежачим воєводою... Степан був брудний, без шапки, каптан у кількох місцях пропалений, замазаний вапном та кров'ю. Злий, збуджений; очі льодисто блищать, дивляться пильно, —з великою цікавістю.
Суд не обіцяв пощади.
— Здоров, боярине! — сказав Степан, сказав не зловтішаючись,— так, наче йому було однаково, хто перед ним... Або — дуже вже ніколи отаманові — чекають важливі справи, не до воєводи; запам'ятав Степан, як паплюжив і лаяв його воєвода тут же, на цьому дворі, минулої осені.
Прозоровський глянув на нього знизу, зціпив зуби від болю, гніву та безсилля й відвернувся.
— Тобі переказували, що я прийду?—спитав Степан.— Я прийшов. Як поживає моя шуба?
Із храму вийшов митрополит... Побачивши отамана, ступив до нього.
— Отамане, зжалься над пораненим...
— Забрати! — звелів Степан, зиркнувши на митрополита.
Митрополита взяли під руки и повели знову в храм.
— Розбійники! — зарепетував митрополит.— Як смієте торкатися мене?! Анчихристи! Геть руки!..
— Іди, отче, не дурій. Не до тебе.
— Геть руки! — горлав крутий старик і хотів навіть відштовхнути від себе молодих і здорових, та не зміг. У дверях йому легенько дали по потилиці й заштовхали в храм. Біля входу стали двоє козаків.
— Принесіть бояринові шубу,— звелів Степан.— Йому холодно. Морозить боярина. Нашу шубу — даровану од війська, не переплутайте.
Доброзичливці з приказних побігли по шубу.
Великий натовп астраханців, затамувавши подих, стежив за отаманом. Ось він, моторошний, жаданий час відплати. Ось він, суд нещадний. Ось він — воєвода всесильний, повержений, не страшний більше... Хай проллється кров! Хай захлинеться він нею, собака, і хай повилазять йому очі — від жаху, що прийшла така смерть: на виду у всіх.
І Разін не був би Разіним, якби зараз хоч на мить задумався: як вирішити долю ненависного воєводи, за те ненависного, що їв на цім світі ласо, спав м'яко, панував і не журився.
Принесли шубу. Ту саму, яку виканючив воєвода у Степана. Степан і хотів ту саму. Спектакль із шубою треба було дограти теж при всіх — остання вистава, і кінець.
— Устань, боярине...— Степан допоміг Прозоровскому підвестися.— Отак... Ось які ми гарні, слухняні. Болить? Болить черево в нашого боярина. Хто ж це ширнув нашого боярина в черево? Ай-яй!.. Ану, надівай, боярине, шубу.— Степан з допомогою козаків силою нацупив на Прозоровського шубу.— Он які ми ошатні стали. От славно!.. Ану, ходімо зі мною, боярине. Підемо ми з тобою високо-високо! Ану, ніжкою — раз!.. Пішли! Пішли ми з боярином, пішли, пішли... Високо підемо!
Степан повів Прозоровського на дзвіницю. Дивно: отаман ніколи не вигадував смерті ворогам, а тут затіяв непросте щось, виставу якусь.
Величезний натовп у тиші стежив — повільно зводили очі вище, вище, вище...
Степан і воєвода опинилися нагорі, де дзвони. Постояли трохи, дивлячись униз, на народ. І знизу теж дивилися на них...
Степан сказав щось на вухо воєводі, мабуть, спитав щось. Кволий, безглуздо нарядний воєвода заперечливо — гидливо, здалося знизу — хитнув головою. Степан різко нахилився й штовхнув плечем воєводу вниз.
Воєвода гепнувся на брук майдану і не тіпнувся. В шубі. Тільки з кишені шуби випав срібний гріш і, підскакуючи на камінні, з легеньким дзеньком покотився... Прокотився, підскочив востаннє, дзвякнув і заспокоївся — ліг і став дивитися світлим круглим оком у синє небо.
Степан пішов униз.
Почався короткий суд над "кращими" людьми міста — дворянами, купцями, стрілецькими начальниками, при-казними кляузниками... Тут — ніяких мудрувань. Степан ішов уздовж ряду сидячих, запитував:
— Хто?
— Тарасов Лука, піддячий приказу...
Степан робив жест рукою — рубати. Ретельні козат ки, що йшли за ним, одразу ж рубали.
— Хто?
— Сукманов Іван Семенов, гостем во граді... З Москви...
Жест рукою. Ззаду сильний удар з придихом:
— Кхек!
— Хто?
— Не скажу, розбійнику, душогубцю, лих...
— И-ик! Молодий, а жиру!.. Кабан.
— Хто?
— Підневільний, батечку. Селянин, із Самари, з приказу, з гумагами посланий...
Люди довкола жадібно слухали, як відповідають із ряду під дзвіницею, не пропускали жодного слова.
— Бреше! — гукнули з натовпу, коли заговорив сама-рець.— Із Самари, тільки не селянин, а з приказу, і сюди в приказ присланий... Лиходій!
— Кхек!..— махнув козак, голова самарського приказного із стуком, з моторошним коротким стуком, наче впустили дерев'яну посудину з квасом, упала до ніг самарцеві.
Декого Степан упізнавав.
— А-а, піддячий! А звати як, забув...
— Олексій Алексеев, батечку...
— За ребро, на гак.
— Батечку!.. Отамане, довічно бога молитиму, і за дітей твоїх... Зжалься, батечку! Може, й тебе колись за нас помилують...
Піддячого потягли до стіни.
— Де ховати, батьку? — запитали Степана.