— Іти треба вверх,— сказав Ус.
На нього подивилися — ждали, як він пояснить, чому вверх. А він мовчав, спокійно, трохи поблажливо дивився на всіх.
— Ти чого це з двох разів говорити Починаєш? — спитав Степан.— Навіщо вверх, розтлумач.
— А навіщо вниз? Тебе знов у шахову область тягне? — зразу чомусь наїжився Ус.
— Іди ти к курвиній матері з шахом разом! — озлився Степан.— Не проспався, то йди проспись.
— А на біса вниз? — не здавався Ус. Чи то він на сварку напрошувався.— Що там робити?
— Там Астрахань!.. Ти до чужої жінки ходив коли-небудь?
— Траплялося... Молодшим був, жеребцював.— Ус коротко реготнув.
— А не траплялося таке: ти до неї, а ззаду — чоловік із сокирою? Ні? —Степан уважно дивився в очі отаманові, хотів збагнути: всерйоз той хоче сварки чи так норовиться?
— Такого — ні; живий поки що.
— То буде, коли ми Астрахань за спиною лишимо.
— То вниз, чи що, намірився?
— Я не казав цього. Я думаю. І ви теж думайте. А то я сам за всіх одбувай!..— Степан знову раптом чогось розізлився.— Я б теж отак: помахав шаблею і — гуляти. Любе діло! Ні, орлики, думати будете! — Степан сильно постукав зігнутим вказівним пальцем.— Тут вам не шахова область, це правда. Я слухаю. Але ще раз кажу вам: думайте головами, а то нам їх тут скоро постинають, якщо думати не будемо.
— Слава тобі господи,— із щирою радістю мовив Матвій Іванов,— розумні слова чую.
Всі повернулися до нього.
— Ну, Степане Тимофійовичу, тоді вже скажу, раз велиш: тільки це про твою дурість буде...
Степан зіщулився і навіть рота трохи відкрив.
— Отамани-козаки,— дещо урочисто почав Матвій,— піднялися ми за святе діло: ослобоняти від боярів Русь.
Славонька про тебе, Степане, йде добра. Заступник ти народу. Чого ж ти злості своєї не приструнчуєш? Чим провинився допіру хлопчина, що ти його теж у воду посадив? А воєводу бив!.. На тебе ж дивитися страшно було, а тебе любити треба.
— Він харкнув на мене!
— І — добре, і — гаразд. А ти той плювок візьми та покажи всім: ось, мовляв, вони, воєводоньки: так уже звикли плювати на нас, що й перед смертю втерпіти не може — треба харкнути. Його тоді сам народ роздере. Йому, народові, теж за тебе заступитись охота. А ти не даєш, усе сам: ти й суд, ти й розправа. Оце і є твоя дурість, про яку я хотів сказати.
— Лапоть,— зневажливо мовив Степан.— А ще скаржишся, що вас утискають, жінок ваших забирають. Та в тебе не тільки жінку заберуть, а й самого... такого...
— Ну ось... А велиш говорити. А трохи не по-твоєму— так і лапоть. А все-таки послухай, отамане, послухай. Не все котові масниця...
— Я не про це питав. Нехай йому чорт!.. Що він тут плеще? — Степан подивився на всіх, немов шукаючи підтримки. І до Матвія: —Я хіба про це питав?
— Але ж коли думати, то не спитавшись треба. Так як є...
— Ти, Матвію, найрозумніший тут, як я подивлюсь. Усе не так, усе не по-твоєму,— завважив Ларко Тимо-фєєв, і в його очах заблимало ясне голубе світло ворожнечі.
— Просто діватися нікуди від його розуму та порад!—-підтримав Ларка Федір Сукнін.— Як скаже-скаже, то хоч геть з-перед очей іди...
— Та це ж про нас, про рязанських, сказано: задля приказки до Москви йшов,— відбувся жартом Матвій. І посерйознішав.— Я що хочу сказати, Степане Тимо-фійовичу: ти гарно сказав — "думайте", а сам же, сам не думаєш! Як тебе згребе за кишки, то ти кидаєшся куди попало.
Степан наче тільки цих слів його й чекав: уп'явся в Матвія... Насилу розтулив губи, скорчені злою судомою.
— Ну, на таку спритну вошу в нас ніготь знайдеться,— сказав він і потяг з-за пояса пістоль.— Раз уже всі ми такі дурні тут, то й спитають з нас так само...
Ус, як і всі, зрештою, побачив, що недовго до біди, тільки тоді, коли Степан здійняв над столом руку з пістолем... Ус, хоч який, здавалося, незграбний, рвучко підвівся і вдарив по руці з пістолем знизу. Гримнув постріл: куля влучила в іконостас, в ікону Божої Матері. В обличчя їй.
Матвія висмикнули з-за столу, штовхнули до дверей...
Степан вихопив ножа, коротко, різко змахнув рукою... Ніж пролетів через усю хату і ввігнався глибоко в двері — Матвій устиг зачинити їх за собою.
Степан повернувся до Уса... Той ще раніше поклав руку на пістоль.
Довго дивилися один на одного.
У хаті всі мовчали, і така це була гнітюча тиша, нестерпна.
Степан дивився не страшно, не погрозливо, швидше — з цікавістю, запитально.
Ус ждав. Теж досить спокійно, мирно.
— Якщо ви зараз піднімете руки один на одного, я вийду й скажу козакам, що ніякого походу не буде: отамани їх обдурили,— сказав Іван Чорноярець.— Отак. Думайте теж, поки є час.
Степан перший одвернувся...
Якийсь час іще мовчав, наче згадуючи щось, потім спитав Івана спокійно:
— Звідки це ти взяв, що ми руки один на одного піднімемо?
— До слова прийшлось... Щоб лиха не скоїлося.
— Я слухаю вас. Куди йти?—спитав усіх Степан.
— Уверх,— твердо сказав Ларко.
— Навіщо? —допитувався Степан.
— Униз підемо, у нас, один біс, за спиною той самий чоловік із сокирою опиниться — стрільці ж десь у дорозі. Йдуть.
— І в Астрахані стрільці.
— В Астрахані нас знають. Там Іван Красулін. Там посадські — всі за нас... Звідти з сокирою не нагрянуть.
— Ми ще про тих нічого не знаємо,— засперечався з Ларком Сукнін.— Може, й ті до нас схиляться, верхні, з Лопаті ним.
Розмова точилася мляво, вимушено. Козаків тепер, коли біда прошуміла мимо, цікавила... прострелена Божа Мати. Раз у раз та й оглядалися на неї. Увижалося в цьому якесь недобре знамення. Це гнітило гірше від біди.
Степан зрозумів настрій козаків. Але поки що мовчав. Йому цікаво було: переборють самі козаки цей острах за спиною чи він їх гнутиме й не звільнить. Він слухав.
— Погано, що ми про них не знаємо, погано, що й вони про нас теж не знають. А йдуть вони з Москви та з Казані. А там про нас доброго слова не скажуть,— говорив Іван.
— Будь-де, а зіткнутися доведеться,— наполягав Ларко; він один не звертав уваги на прострелену ікону.
— Воно—так...— знехотя погодився Федір Сукиін.
— Так-то воно так,— зітхнув Стир — аби тільки бовкнути що-небудь.— Не скрізь тільки треба самим на роги пертися. А то воно... оце... до добра теж не доведе.
— Униз підемо, у нас війська приросте, уверх — не ручаюсь,— подав голос Прон Шумливий, козак, якого визволили разінці з царицинської в'язниці — сидів там за крадіжку.