— Де воєвода? — знову спитав він.
— У вежі замкнувся.
— Багато з ним?
— З двадцятеро.
— А Васько де?.. Я не бачу його.
— Васько...— Ларко Тимофеев показав рукою: — До упаду.— І ще він сказав весело:—Стрільці склали оружжя. Ми їх поки що всіх у церкві замкнули.
— Ходімо воєводу брати,— розпорядився Степан.— Нічого йому там сидіти, його місце у Волзі, а не у вежі. Усі 6 у вежах відсиджувалися! Хитрий Митрій.
Рушили до міської стіни, до вежі, де зачинився воєвода із своїми людьми.
З'явилася звідкись колода. З ходу вдарили тією колодою у важкі двері... Згори, з бійниць вежі, заблискали вогники, затріщали рушниці й пістолі. Кілька чоловік упало, решта, кинувши колоду, відбігли назад.
— Неси ще колоду! — наказав Степан.
— Робіть кришку.
Притягли велику колоду й заходилися зводити над нею — на стояках — двосхилий навіс (кришку) з товстих плах. Кришку потім оббили пітниками (повстю) в кілька рядів, пітники добре змочили водою. Таран був готовий.
— Зрадники государеві!..— кричали з вежі.— Він же дізнається, государ, про все дізнається! Ми послали до царя, послали!
— Це ви зрадники! — гукали царицинці-обложни-ки.— Хіба цар на те вас поставив, щоб нас мучити? Цар-батечко за нас душею зболів. Йому самому, сердешному, од вас життя нема! Марію Іллівну занапастили, голубоньку! Царевичів занапастили!.. Отакі самі живолупи.— Тургенева прислали з Москви недавно, та встиг остогиднути царицинцям.
— Всі на палях будете! — кричали обложені.— 3 розбійниками разом! Бога побійтеся, бога!..
— Кого послухали?! Стеньку, найпершого лиходія й розбійника! — гукнув сам воєвода Тургенев.— Схаменіться, вам кажуть!
Степан дивився на вежу, мружився. Йому піднесли ще чарку. Він випив, кинув чарку, засукав рукава. Глянув на вежу... Махнув рукою, підскочив до колоди...
Таран підняли, розігналися, вдарили у ворота. Ковані двері погнулися. Ще вдарили, ще...
Згори стріляли, кидали смолоскипи, але обложників надійно прикривав навіс. Колодою били й били.
Двері щоразу подавалися більше. І нарешті зовсім злетіли з петель і хряснули всередину вежі. Федько Шолудяк з Ларком Тимофєєвим увірвалися туди, за ними всі інші.
Коротка стрілянина, крики, метушня... І все скінчено. Заспокоїлися.
Воєводу з небожем, приказних, жильців та вірних стрільців вивели з вежі. Підвели всіх до Степана.
— Ти вигукував "лиходій"? —спитав Степан.
Тимофій Тургенев дивився гордовито й злостиво, набравши бравого вигляду.
— Яз тобою, розбійником, розмовляти не бажаю! А ви зрадники! — крикнув він, звертаючись до стрільців і городян.— Куди дивитесь?! До розбійника схилилися!.. Він обдурює вас, оцей ваш батечко. Ось йому, в бридку його морду!—Тимофій плюнув в отамана. Плювок попав на полу отаманового каптана. Воєводу збили з ніг і заходилися лупцювати. Степан підійшов до нього, підставив полу з плювком. Він був блідий і говорив тихо:
— Злизуй язиком.
Воєвода ще раз плюнув.
Степан ударив його в обличчя. Але бити іншим не дав. Постояв, страшний, над поверженим воєводою... Наступив чоботом йому на обличчя — більше не знав, як погамувати гнів. Оголив шаблю... та передумав. Сказав осілим голосом:
— У воду. Всіх!
Воєводу підвели... Він ледь держався на ногах. Його підтримали.
Накинули кожному зашморг на шию і потягли до Волги.
— Бігом! — гукнув Степан. Трохи пробіг слідом за понурою процесією й зупинився. Шаблю ще тримав у руці.— Біго-ом!
Приречених почали підколювати ззаду піками. Вони побігли. І так зникли у вулиці за народом. Народ мовчки дивився на все. Справді, видно, Тимофій Тургенев за своє недовге воєводство встиг дозолити царицинцям. Взагалі зрозуміли люди: відтепер буде так — битимуть бояр. Видно, цар отак забажав. А то навіть і сам Стенька Разін не зважився б на таке.
Тільки один знайшовся серед усіх — з жалістю й сміливістю: отець Авраам.
— Батьку-отамане,— сказав отець Авраам,— не велів би хлопченя топити. Мале.
— Не твоє діло, батюшко. Мовчи,— сказав Степан.
Підійшов Матвій Іванов. Теж:
— Ай справді, Степане Тимофійовичу... Хлопчину не треба б...
— Мовчи,— і йому звелів Степан.— Де Родіонович?
— Задає хропака Родіонович, де...
— Дивись краще за отаманом своїм. Навіщо багато пити дав?! Я не велів.
— А то ви послухаєте! — гірко вигукнув Матвій.— Не велів... А він узяв та й велів!
— Ходімо гумаги приказні дерти,— покликав Степан усіх.
— Ох, Степане, Степане... Отамане!—тремтячим голосом вигукнув раптом Матвій.— Послухай мене, любий...
— Ну? — рвучко обернувся Степан. І спохмурнів.
— Відпусти хлоп'я. Христом-богом благаю, відпусти.— У Матвія в ясних сірих очах стояли сльози.— Відпусти неповинну душу!..
Степан так само рвучко відвернувся й попрямував до приказного дому. За ним — його оточення.
Воєводу і всіх, хто був з ним, загнали у воду, кого по груди, кого по пояс — кололи піками. Двоє козаків так угнали свої піки, що ніяк не могли вирвати, смикали, лаялися.
— Ти глянь — наче в дровиняку якусь...
— І ця зав'язла. Тьху!..'
Тіла вбитих зносило водою. Дві піки так і лишилися стирчати — кинули їх. Якийсь час піки пливли сторч. Ледь погойдуючись. І занурювались дедалі глибше. Потім зникли під водою зовсім.
З берега на цю страхітливу картину дивилися приголомшені царицинці. Багатьох, мабуть, пригнітила, приголомшила жорстока розправа. Мовчали. Невже цар звелів отак? Що ж буде?
...На майдан, перед приказним домом, зносили ділові бумаги, скидали в купу. Утворився великий ворох.
— Усі? — спитав Степан.
— Усі.
— Підпалюй.
Козак нахилився над бумагами, викресав кресалом вогню, помахав губкою, щоб вона зайнялася... І підніс пожадливий вогник до бумаг.
Невдовзі на майдані палало велике веселе багаття.
Степан у задумі дивився на вогонь.
— Волгу закрито.—^ сказав він, ні до кого не звертаючись, роздумливо,— Ключ у кишені... Куди сундук дівати?
— Що? — спитав Фролко, брат.
Степан не відповів.
8
— Волгу закрито,— сказав Степан.— Дві дороги тепер: уверх і вниз. Думайте. Не кваптеся, кріпко думайте.
Сиділи в приказному домі. Вся "головка" разінського війська, та ще додалися Пронько Шумливий, донський козак, і "воронезький син боярський" Івашко Кузьмін.
— Хоч як вирішимо,— щоб не забути потім: місто укріпити надійно,— додав Степан.— Чи вверх підемо, а чи вниз — воно тепер наше. Своїх людей посадимо —— правити.