Тепер Стенька осмілів... І так вони відверто задивлялися одне на одного, що всім стало якось не по собі. Один лише дід-лісовик, господар, нічого й не помічав, помовчував, пив. Старший у станиці, Єрмило Пузанов, викликав Стеньку надвір, попередив:
— Не треба, Стенько, не ображай діда. Воно й небезпечно; дід він... такий: пришиє вночі, писнути не
встигнеш.
— Гаразд,— відповів Стенька.— Я не малоліток.
— Гляди! — ще раз сказав Єрмило серйозно.— Коли б не було лиха.
— Гаразд.
Ніч минула спокійно. Та Стенька, видно, встиг переговорити з Аганею, про щось вони домовилися... Вранці Стенька й сказав, що хворий.
— Що таке? — спитав Єрмило.
— Поперек чогось... ломить усього. Полежати треба.
Козаки переглянулися між собою.
— Нехай полежить,— мовив могутній дід-господар.— Я його травичкою тут одволаю. Я знаю, що воно за хворість.
Фрол, улучивши мить, поткнувся до Стеньки:
— Що ти надумав?
— Мовчи.
— Отруїть він тебе, Стенько... Або приб'є вночі, їдьмо.
— Мовчи,— знову сказав Стенька.
Козаки поїхали.
Стенька наздогнав їх через два дні... Багато не розводився. Сказав тільки:
— Полегшало. Відпустило спину...
— А як лікував? — заусміхалися козаки.— Розтирав? Чи як?
— Це — хто кому розтирав, треба спитати. Спритний козак, Стенька... А дід нічого? Обдурили?
— Вони пішли,— незрозуміло сказав Степан.— Разом: і дід, і...
— Куди? — здивувалися козаки.
— Назовсім. У ліс кудись. Дід щось помітив і... пішов. І Аганьку повів за собою. Разом пішли.
— Е-е... Ну звичайно: що він, дивитиметься? Звісно, поведе поки що — від гріха далі.
— Ну от і маєш, узяв зігнав людей... Жили собі, нікому не заважали, ні, з'явився... король-королевич. Треба ж було!
Полаяли Стеньку. Поїхали далі.
Стенька, однак, довго був сам не свій: мовчав, думав про щось, видно, тривожне. Козаки його розраджувати заходилися від сумних думок:
— Чого ж тепер? Дід не пропаде — увесь ліс його. А її завести треба, звичайно: коли-небудь вона сказиться.
— Не горюй, Стенько. А, видно, присохло серденько? Ех, ти...
Тільки в монастирі збагнули козаки, що в Стеньки на душі якась імла: старі так не молилися за всі свої гріхи, як почав молити бога Степан — колінопреклонно, несамовито.
Фрол знов до Стеньки:
— Що з тобою? Невже так нагрішив? Лоба розіб'єш...
— Мовчи,— тільки й сказав тоді Степан.
А коли поверталися, проїжджаючи те село, Степан відстав з Фролом і показав непомітний горбок у лісі...
— Он вони лежать, Аганька із своїм старим.
У Фрола очі полізли на лоба.
— Убив?!
— Спершу поманила, дурна, потім горлати почала... Старий десь підслуховував. Прибіг із сокирою. Може, раніше домовилися... Самі, мабуть, убити хотіли.
— Навіщо?
— Не знаю.— Степан трохи все-таки щадив свою совість.— Я так подумав. Повисла на руці... а той із сокирою. Довелось обох...
— Жінку!.. Як же, Стенько?
— Ну, як?!—озлився Степан.— Як чоловіка, так і жінку.
Жінку зарубати — великий гріх. Можна вбити кулаком, утопити... Але зарубати шаблею — гріх. Як дитину приспати. Через те й мучився Степан, і молився, і злився. Досі про те ніхто не знав, тільки Фрол. Тим тяжчою була Степанові його зрада. Гріх молодості може спливти й нашкодити.
Рано-вранці до табору разінців підскакали троє вершників; вартовий спитав, хто такі.
— Чи не пізнав. Кіндрате? —озвався один з коня.
— Тю!.. Фрол?
— Де батько?
— А он у наметі.
Фрол торкнув коня... Троє верхівців почали обережно пробиратися поміж сплячими козаками до намету.
Кіндрат постояв, подивився їм услід. І раптом його різонуло якесь недобре передчуття.
— Фроле! — гукнув він.— Ану, зажди.
— Чого? — Фрол зупинився, почекав Кіндрата.
— Ти з чим до батька?
— Лист йому. З України, від Дорошенка.
— Покажи.
— Та ти що, бог з тобою! Кіндрате!..
— Покажи,— затявся Кіндрат.
Фрол дістав листа, подав Кіндратові. Той узяв його й пішов у намет.
, — Скажи: мені треба з ним погомоніти! — мовив Фрол.
— Скажу.
Кіндрат увійшов у намет.
І майже одразу з намету вийшов Степан — босоніж, у шароварах, скуйовджений і припухлий зі іну й тяжкоґо похмілля.
— Здоров, Фроле.
— Здоров, Степане...
— Чого не заходиш?
Дивились один на одного пильно, напружено.
— Лист. Од Петра Дорошенка.
— Ти заходь! Заходь — хоч вип'ємо... А то, бач, який я?
Фрол, розумний, далекоглядний Фрол, болісно вагався.
— Не схиляється Петро...
Степан розумів, що коїться з Фролом, які собаки розривають йому серце — Фрол боїться, і боїться показати, що боїться, і хоче, правда, поговорити, і все-таки боїться.
— Та дідько з ним, з тим Петром. Я й не сподівався дуже, ти ж знаєш,— невимушено мовив Степан.— Заходь, погомонимо.
Фрол непомітно, як йому здавалося, зиркнув очима навсібіч: табір спав.
Степан помітив цей його сторожкий вовчий погляд.
— Я від Сірка жду. Від Івана. Заходь,— ще сказав Степан і пішов у намет. Ішов нарочито безпечним кроком. Розсунув вхід, увійшов у намет. Не оглянувся.
Фрол зостався на коні.
— Пронько,— стиха сказав він молодому козакові*— іди попереду.
Пронько не зрозумів. Дивився на осавула.
— Іди! — здавленим од хвилювання й злості голосом сказав Фрол.— А я подивлюсь...
Пронько зліз із коня, пішов до намету. Фрол зостався на коні, стеріг очима вхід.
Фрол добре знав Степана. Сталося так, як він, очевидно, й гадав; Степанові нерви напружилися до краю, він не витримав: почувши козакові кроки, рвучко виступив назустріч йому з пірначем у руках. Виявивши хитрість друга-ворога, завмер на мить... Випустив пірнач. Та було пізно...
Фрол розвертав коня.
— Зажди, Фроле! — голосно крикнув Степан.— Фроле!
Фрол уперіщив коня канчуком... Козак, який лишився на коні, теж розвернувся... Кіндрат, що вибіг на отаманів крик, націлив рушницю...
— Не треба,— сказав Степан. Підбіг до вільного коня, скочив.
І почалися гони.
...Вилетіли за межі табору, ударилися в степ.
Кінь під Степаном був молодий; помалу відстань між двома попереду й третім позаду стала скорочуватись. Побачивши це, Фролів козак відчалив убік — од лиха.
— Фроле!.. Я ж неоружний! — гукнув Степан.
Фрол озирнувся й підстьобнув коня.
— Стиш, Фроле!.. Я погомоню з тобою! — ще гукнув Степан.
Фрол настьобував коня.
— В гробину твою!..— вилаявся Степан.— Не втечеш. Дістану.