— Я, Фроле! — сказав Корній стиха.
Дзвякнув ізсередини засув. Фрол відчинив двері. Пройшли мовчки в світлицю.
У світлиці сидів Михайло Самаренін. На столі горілка, закуска... Домашніх Фрола нікого нема — порозсилав, щоб погомоніти без перешкоди.
— Дожилися: серед білого дня — під замком,— сказав Самаренін, кремезний козарлюга з червоним обвітреним обличчям.
— Дожилися,— зітхнув Корній, підсідаючи до столу.— Налий, Фроле.
— Довго він не погуляє,— заспокоїв Фрол, наливаючи військовому велику чарку.— Це йому не шахова земля — голову враз одкрутять. А то вже надто ска-ковиті поробилися.
— Якщо йому відкрутять — біс із нею, по ній давно вже сокира плаче. У мене за своєю душа болить...— Корній випив, крякнув, посмоктав вус.— Своєї шкода, оце біда.
— Що чути? — спитав Михайло, щиро стурбований.
— Став біля Паншина, Васька жде. Ти кажеш — одкрутять... у нього вже зараз — тисяч із п'ять, та той приведе... Візьми їх! Самі одкрутять кому хочеш. Біда, братці мої отамани, біда. Більша біда може бути...— Корній оглянувся на двері світлиці.
— Нікого нема,— сказав Фрол.
— Листи перехопили від гетьмана та від Сірка до Стеньки.
У Фрола і в Михайла видовжились обличчя.
— Що пишуть?
— Дорошенко не схилився, а Сірко, цап чубатий, питає, де саме, в якому урочищі їм зійтися. Козак той, з листами, розлисив лоба в Черкаську — не знав, що Стенька пішов, ми витрусили того козачка... Он куди невід завів!
— Справді, збирався він писати Сіркові й Дорошенкові,— сказав Фрол.— В Астрахані збирався. Це-е вже гірше...
— Ось яка моя думка: треба спробувати повернути Стеньку на кримців. Поїдеш ти, Фроле. Скажеш...
— Ти що?! — злякався Фрол.
— Не займе він тебе. Повний розбрат з нами чинити йому теж не з руки: він не дурень — залишати за спиною ображених. А поїдеш ти від усіх нас. Візьмеш листа Петра Дорошенка. Сіркового листа я в піч кинув. їхати треба зразу — встигнути до Васька. Треба, треба, хлопці... Треба хоч показати: щось та робили ми тут, а то зовсім уже... дивимось тільки. Адже спитають!
— Не мені б... Не повірить він мені!
— Тобі якраз і повірить,— сказав Михайло.— Тут же — не тільки листа передати, а поговорити з ним...
— Дійшла, мовляв, чутка: кримці погрожують походом. Коли б вони й справді не наскочили, довідаються про наші погані справи,— ще додав Корній.— Не доведи, господи: зовсім не можна буде відбитися.
— Ех, не мені б! Подумайте. Не боюсь, а чи буде користь? Побоююсь, звичайно, але... ухвалимо, поїду. Тільки подумайте: чи мені?—Фрол тривожно й запитливо дивився на отаманів.
— Тобі, ти з ним приятелював. Обіцяв же він не займати тебе. Поговори душевно... Хоч би він, чорт скажений, на Крим повернув. Підштовхнути б його, поки він сам... Ти, Михайле, збирайся в Москву: треба й про свої голови подумати. Все скажеш, як є: нічого, мовляв, не могли вдіяти. Підбери собі козаків — і,з богом. Без розголосу.
Усі троє посиділи мовчки.
— Він коли на Москву задумав, де? —спитав Корній у Фрола.
— А лихий його знає. Хіба його зрозумієш? Думаю, як Астрахань пройшли звідти, він зміцнів. Ті ж губошльопи пропустили... Він і розохотився. Цареві, каже, бороду намну разок...
— Разок треба б,— несподівано сказав Корній.— Не завадило б... Тільки галасом городка не збудуєш. Славний він козак, Степан... Жаль мені його. Пропаде.
— Тепер, як ти кажеш, саме час себе пожаліти,— докинув Самаренін.— А то виходить: він ногою в стремено, а ми — головою в пень.
...Пізно ввечері Фрол Минаєв і з ним два козаки виїхали навздогін Разінові. Поскакали одразу швидко. Фрол довірився долі... Про всяк випадок треба, звичайно, бути насторожі, та в глибині душі він не вірив, що Степан підніме на нього руку. Навпаки, може, саме він, Фрол, одверне біду від Дону. В Крим або на калмиків Фрол і сам би ще разок сходив із Степаном... Але не на царя. Від цього походу, крім лиха, ждати нічого. Може, й удасться відрадити Степана... Жаль його, справді.
Фрол народився й виріс у станиці Зимовейській, де народився й Степан, разом вони ходили на прощу в Соловки... І саме тоді, на переході з Дону до Москви, стався із Степаном великий і ганебний гріх, про який досі знали тільки вони двоєСтепан і Фрол. Було їм по двадцять шість літ, але Степан ішов у Соловки вдруге. їхали з ними переважно старі козаки, які були зранені в битвах, багато грабували на віку,— їхали замолювати гріхи. Молоді, такі як Стенька та Фрол, ходили в Соловки чи то за обітницею, як ходив Стенька першого разу (обіцяв умираючому батькові сходити помолитися козацькому святому Зосимові), чи то за наполяганням здорових ще, переважно літніх родичів, які бажали своїм рідним помочі божої і долі милостивої. А заодно й за них би, старих, уклонитися... Чи то молоді самі, своєю волею просили на крузі дозволу сходити в далекий монастир — не сиділося вдома, хотілося побачити світ великий, це заохочувалося, круг ухвалював од-пускати.
Того разу Стенька їхав своєю волею. Фрола послав на прощу його дід, Овдій Минаєв, котрий на схилі літ дуже вдався до бога, але сам був уже не ходак, і тому в Соловки поїхав онук Фрол. Не без задоволення, треба сказати.
Недалеко від Воронежа, в селі, зупинилися на постій. Зупинилися в кремезного діда; хата в старого велика, на відшибі, ближче до лісу. Дід за давньою традицією свого роду бортникував (збирав дикий мед), у нього завжди зупинялися козаки з Дону; де мед, там хмільні меди, а де меди, там козаки. Та й дід був дуже свій: коли не розбійник, то з душею розбійника: небагатослівний, вірний слову, на першому місці — товариш, потім усе інше. Минулого разу Стенька із станицею в нього ж таки зупинявся. Але відтоді в дідовій хаті сталися зміни: вбило колодою його сина, Мотька. Зосталася з дідом невістка, чорноброва Аганя, молодиця дебела, вродлива й привітна. Козаки одразу збагнули, що Аганя тут— і за господиню, і за жінку кремезному дідові (старої в нього давно не було), але не давали взнаки.
Випили. Аганя теж випила; молода гаряча кров заграла в ній, вона без усякого сорому задивлялася на молодих козаків, реготала... Часто поглядала на Стеньку. А той ще з минулого разу запам'ятав Аганю, але тоді надто був молодий, еоромився, і в Агані був чоловік.