— Отак їх!..— сказав Степан.— Нехай риба читає.
На— березі кінні явно зацікавилися подією на воді.
Спинилися, вистрілили, щоб привернути до себе увагу.
— Пальніть хто-небудь,— звелів Степан.— Усе гаразд.
Із шестеро разінців разом вистрілили в повітря з пістолів. Луна від пострілів довго гуляла під стрімким берегом і вмерла далеко. Кінні разінці заспокоїлися.
Стрілецькому сотникові поклали за пазуху щось важке з товарів купця, піднесли до борту і спустили у воду між стругами. Чи живий ще був, не опритомнів, чи від кочета одразу сконав — ніхто не поцікавився.
— Легка смерть,— сказав один весляр. І перехрестився. Ще кілька душ поскидали шапки й перехрестилися.
Степан махнув рукою — далі, уверх по Волзі.
— У греб! Повертайте свої ночви. Не журись, Макаре Ільїн!.. У Царицині відпустимо. Стрільці, ходіть-но до мене! Погомоню з вами... Що там у Москві чувати?
У ці дні в Астрахань Волгою не пройшов ніхто: нікого не пропустили, щоб в Астрахані не знали, як ідуть і що роблять козаки дорогою, і щоб не сполошилися. Та козаки вже відкрито говорили, що скоро "світ захитається". На батечка Степана Тимофійовича дивилися — майже всі, вся громада — з любов'ю: знову чекали. Сам батечко (так його величали з легкої руки запорожців, яких багато йшло з донцями) хотів одного тепер: швидше довідатися, що діється на Дону — чи справді багато, як подейкували, збіглося туди з Русі люду та як той люд стріне його, особливо холопи. Нетерпіння охопило отамана велике; всю силу душі спрямував він, щоб стримуватися поки що, і ледве справлявся, а бувало, що й не справлявся.
1
Натякається на трагічні події під час перського походу 1668 р. В Решті Разін вів переговори з шахом, тим часом жителі міста підступно напали на козаків і вбили 400 душ. Свій похід з Решта на Фарабат разінці розцінювали як помсту.
2
Жилець — тут — повітовий дворянин, який тимчасово перебував на військовій службі з уповноваженнями від царя.
12
У Царицин разінці прийшли першого жовтня. Дні, як і раніше, були теплі, тихі, з павутинкою, з останньою дорогою ласкою.
Висадилися нижче міста; одночасно підійшли верхівці Івана Чорноярця. Спинилися на березі.
— Де Леонтій? — одразу запитав Степан Чорноярця. Він ледь стримувався від люті. Чорноярець вирішив трохи послабити отаманове напруження, але сам бачив, що — марно.
— Уперед поїхав...— відповів він.— А ти чому такий?
— Гади повзучі!..— Степан дивився на місто.— Зашаруділи?.. Залиши половину біля стружків, інші хай у місто йдуть. Хай гуляють! Збери осавулів, гайда зі мною. У шинок — дорогу горілку пити. Це ж треба, таке придумали!
— Степане... може, воно й на краще: не розгулюва-тися б...— обізвався був Чорноярець.
— Ось...— Степан знову глянув у бік міста — пильно, немов дивився в обличчя ненависної людини.— Ти в мене розживешся на козацькі грошики, гад повзучий. Я тобі дорого заплачу!.. Гуляй, Іване!
Козаки випередили свого отамана: коли він з'явився в місті, там було жваво, суєтно й гамірно.
Ішли серединою вулиці — "головка" війська: Разін з осавулами й сотниками. Ішли розмашисто, швидко й зосереджено.
Прямували в шинок.
Там було повно козаків. Загледівши батечка, загорланили, розпалюючи себе, а більше отамана:
— Утискують, батьку!..
— Як з цапів, шкуру деруть...
— Де це бачено?—таку ціну гнути? Вони що?..
— Хто звелів? — гаркнув Степан. І навів на шинкаря страшний — немиготливий — погляд. Той сполотнів.
— Воєвода... Змилуйся, батечку. Я не радив їм, не послухались... Воєвода звелів.— Шинкар упав навколішки перед отаманом і козаками.
— Воєвода? — Віспувате обличчя Разіна, скам'яніле, зсередини — з очей — випромінювало гнів і рішучість.
— Воєвода. Батечку, вели мені живим лишитися. Хіба я від себе?! Я не радив... Але ж — воєвода! Він загадав мені і звіт на Москву писати, у Великий приход: як я брав з вас...
— Сучий він син, ваш воєвода! — загукали знову козаки.— Батьку, він уже давно утискує нас. Котрі з нашої братви приїздять з Дону по сіль, так він у них з дуги по алтину лупить. Хто йому велить отаке? Це вже не у Великий приход, а в кишеню свою велику...
— Це Унковський?—пригадав літній козак-кар-тяр.— То це ж він у мене забрав пару коней, сани й хомут. Я його дуже добре знаю, Унковського. Грабіжник найперший...
— А в мене пістоль забрав позаминулого літа. Добрий був пістоль, азовський,— пригадав ще один.
— Вибивай бочки! — звелів Степан.— Де воєвода?! Я його заріжу піду. Де він тепер?
— На подвір'ї своєму,— підказали царицинці, які з превеликим подивом і збуджено метушилися тут, дивилися й хвилювалися.
...Степан швидко йшов попереду своїх осавулів, притримуючи при боці шаблю. Посадські, котрі хоробріші, ув'язалися за козаками — дивитись, як різатимуть воєводу Унковського. Дивовижна і страшна була ця процесія— ішли мовчки, обличчя озлоблені, серйозні, очі палають відвагою: так ідуть полювати злого, небезпечного звіра, що давно об'явився в околиці, але все не було сміливців узяти його. Та ось сміливці—знайшлися, і тепер ідуть.
На воєводиному подвір'ї було пусто. Домочадці й сам воєвода поховалися, довідавшись про небезпеку. Унковський не передбачав, одначе, що це буде пряма облава, тому сам з подвір'я не пішов, а сховався в світлиці.
— Де він?! — закричав Степан, розчахнувши двері передньої кімнати.— Де Унковський?!
Хтось із козаків торгнув двері світлиці: замкнені. Зсередини.
— Тут він, батьку! Замкнувся.
Степан раз-другий попробував двері плечем — не піддалися. Налягли всі, хто зміг уміститися в прорізі... Заважали один одному, матюкалися. Двері в кам'яному будинку воєводи важкі, зовнішні оббиті залізом, а двері до світлиці, дубові,— мідними штабами.
— Ігнахо, туди твою!..— горлали.— Ти мені ребра видушиш! Куди преш? Куди преш?!
— Я на тебе, а ти давай на двері.
— От курва! Та воєвода не за ребрами ж у мене! Навіщо ти, дурню, ребра мої душиш?
— А хто тебе розбере тут у м'ялці: може, ти...
— Валяй! Ра-зом!
Двері надійні, засув викуваний з доброго шведського заліза.
— Одчини! — крикнув Степан.— Однаково ти не втечеш од мене! Я з тобою за горілку розквитаюся, жеребець!.. За коней, за сани, за хомут!..
— За пиіцаль! — підказували ззаду.