11
Купецький струг вигулькнув з-за острова так несподівано й так мальовничо і безпорадно з'явився перед разінцями, що ті навіть розвеселилися.
— Здоров, гостеньку! — гукнув Степан, усміхаючись.— Серденько!.. Знудьгувався я без тебе! Давай-но сюди, рідненький мій!
На купецькому струзі зрозуміли, з ким їх звела доля. Зрозуміли й сиділи тихо. Пливли назустріч — їх легенько підносило самих.
На стружку були: веслярів дванадцятеро, сам купець, троє стрільців із сотником. Сотник зблід, побачивши козаків: з ким йому ніяк не можна було стрічатися, з тими якраз і стрівся.
Стружок зачепили баграми, притримали.
■— Звідки бог несе? — спитав Степан.— Куди?
— Саратовець, Макар Ільїн,— відповів купець.—
В Астрахань... Одпустив би ти нас, Степане, зроби ласку! Товару в нас — кіт наплакав, а мені — зашморг. Одпусти, бігме!..— Купець і справді не з огрядних і поважних: худорлявий, русоголовий, у карих розумних
очах не те що переляк — смуток і благання.— Одпусти, отамане!..
— Чи ти 6а!..— мовив Степан.— А чим же ти кращий за інших? За віщо тебе відпускати?
— А так, ні за віщо. Ми чували: ти добрий.
— А ви, молодці, куди пливете? —звернувся Степан до стрільців. Подивився на сотника.— І звідки?
— Я везу в Астрахань государеві грамоти!—трохи урочисто заявив сотник. Може, надто урочисто. Сотник був молодий, ставний, багато думав дорогою про розбійників, про Стеньку Разіна, котрий, він знав, знову з'явився на Волзі... І він вирішив показати ушкуйни-кові, що не всі так уже й бояться його, як сам отаман, мабуть, думає.
— Дай-но мені їх,— попросив Степан.— Гумажки оті.
— Не можу.— Сотник гордо хитнув головою.
— А ти переможи... Дай! — настійливо сказав Степан.
— Не можу... Я відповідаю перед государем.
— Зараз візьмемо, батьку.— Кіндрат скочив у купецький струг. Підійшов до сотника.— Вийми грамотки.
І раптом сотник — ніхто не чекав цього — вихопив пістоль... Кіндрат хитнувся, ухиляючись, і не встиг: сотник вистрілив, куля влучила Кіндратові в плече. Сотник вихопив шаблю й гукнув не своїм голосом:
— Греби! Петре, стріляй у розбійників!..
Двоє-троє веслярів взялися були здуру за весла...
А один, той, що був позаду, вирвав із гнізда кочет і дав ним по голові сотникові. Скрик застряг у того в горлі; він схопився за голову і впав на руки веслярам. Стрільці навіть і не спробували допомогти своєму молодому начальникові. Відлетіло любе життя... Навіть і не покрасувався молодець-сотник на землі, а, видно, любив покрасуватися — надто вже безглуздо загинув, красиво.
Степан спокійно спостерігав усе це з висоти свого струга.
Ще двоє козаків скочили в купецький струг.
Один підійшов до Кіндрата, другий заходився обг шукувати сотника.
— У чоботі,— підказав стрілець.— Гумаги.
— Хто з нами піде?! — раптом голосно спитав Степан.— Служити вірою, добувати волю в бояр-крово-пивців.
Це вперше так заявив отаман. Він сам не чекав, що так — у лоб — прямо й скаже. А сказав — і легше стало — просто й легко стало. Він бачив, як завмерли й принишкли козаки, як очманіло втупився в нього Стир, як Ларко Тимофеев, закусивши вус, завмер теж, дивлячись на отамана, а в двох його синіх озерцях заграло ясне світло... Бачив Степан, як ошелешив усіх своїм відвертим закликом: кого недобре здивував, кого налякав, кого порадував... Він усе це схопив разом, за коротку мить, немовби йому вдалося здійнятися вгору і все побачити.
— Хто з нами?! — повторив Степан.— Ми піднялися дати всім волю!..— Чи знав він у цю хвилину, що тепер йому впину нема й не буде. Він знав, що відступати тепер нікуди.— Хто?! —ще раз спитав Степан голосно і жорстко.— Чого заніміли?! Язики проковтнули?
— Я!— озвався весляр, котрий пригостив кочетом сотника: йому теж відступати було тепер нікуди.
Ще двоє вигукнули:
— Ми! З Федором ось... двоє.
— А як не підемо, що буде? — спитав один, хитромудрий.
— Цього я, братику, не знаю,— сказав Степан,— багато грішив — пекло, мало — рай. Та коли подивитися у твої очі, тобі прямісінька дорога в пекло. А ти куди зібрався?
— Я? Та я хотів був в інше місце...
Разінці засміялися: заціпеніння, що охопило їх, минало. Заворушилися, загомоніли... Обговорювали новину, яку вивалив отаман: виявляється, вони війною йдуть!.. На бояр!.. Оце так новина! Усім новинам новина. Аж тепер стали розуміти, чому так затято не віддавав отаман гармат і припасу, чому на Дону по домівках не розпустить...
— А чого ти мене в пекло запроторити хочеш? — невгавав допитливий весляр.— Я в рай зібрався.
— У ра-ай? — здивувався Степан.— Ні-і, братику, я хоч і не піп, але істинно кажу тобі: в пекло. Отож — погуляй поки що на землі. Не квапся, туди ніхто не спізнювався.— У Степана було легко на душі: цю проклятущу ношу, постійну думку, мовчазну, невідступну, виснажливу,— скинуто.
— То чого ж тоді й питати? Я з вами!
Козаки знову схвально засміялися.
— А як стрільці?—спитав Степан.— Куди зібрались?
— Воно ж теє... як би його сказати?..— зам'ялися стрільці.
— Так і сказати. Прямо.
— Ніби государеві служимо...
— Боярам ви служите, не государеві! Кровопивцям! — Степана поривало вперед невтримно, безоглядно й радісно.— Думайте швидше, ми квапимося. Дороге питво пити квапимося в Царицині. Чули, козаки: воєвода звелів у Царицині на горілку ціну удвічі підняти! — повідомив усім Разін.— Ось до чого додумалися, собаки!.. Ну, стрільці?.. Довго вас чекати?! А то терпець увірветься, не доводьте до цього.
— Коли так — і ми,— сказав один, найстарший.
Тим часом подали Степанові царські грамоти, Він, не
роздивляючись, пошматував їх і покидав у воду. Бумаги він ненавидів люто. Козаки віддавна не полюбляли бумаг: навіть за першого Романова, коли донцям жилося набагато привільніше, московські бумаги, прибуваючи на
Дон, вихвалялися на крузі козацькому, як послідущі жіночки: то припинити "промисли" над татарами й турками, щоб не дратувати хана та султана, то—чинити всіляку шкоду тим самим татарам, бо хан знову наслав на Русь силу і грабує. Козаки навчилися відсилати при-казні бумаги — і з умовляннями, і з погрозами — матірно, далеко, а "держали річку Дон" самі, на свій розсуд. Але відтоді багато що змінилося, бумаги московського Посольського приказу стали набирати сили, і козаки, а надто ті, що жалкували за колишніми вольностями, зненавиділи бумаги, учували в них саме лихо.