— Не дала його Олена, як бог милує, кинула його Олена черевиком з ноги правої: "Оце вам, убогі! Який це бог у вас, що прохарчувати не може своїх слуг коло себе, а посилає їх до мене? У мене мій бог удома, дав мені мій бог двір, свинцем критий, і столи срібні, багато худоби й майна..."
— Пересапни, отче,— порадив Стир.— Запалився.
— Тоді пішли ангели. Зустрів їх Степан, вірний Ха-ванів слуга. І кажуть убогі: "Слухай-но, брате Степане, подай, бога ради, що-небудь". А Степан їм: "Послухайте, брати убогі, ніде нічого немає у мене, крім одного ягнятка. Служив я у Хавана, служив повних дев'ять літ, нічого ж він не дав мені, крім одного ягнятка. Молоко жебрав я і ягнятко випоював. Тепер моє ягнятко найкраще з усіх овець. Коли б тут було моє ягнятко, я б вам віддав його тепер". Кажуть йому ангели: "Спасибі, брате Степане! Коли й на серці те, що на язиці,— зараз ягнятко буде тут". Обернувся Степан — аж іде ягнятко полем, мекаючи: воно Степанові радіє, мов своїй матусі. Узяв Степан ягнятко, поцілував його тричі, потім дав убогому. "Оце, брати убогі, хай на вашу долю піде. Вам на долю, а мені — заслуга перед богом!" — "Спасибі, брате Степане!" І пішли ангели. І повели із собою ягнятко. Коли прийшли ангели до престолу Христового, розказують господові, як і що було на землі. А господь знає те краще, ніж вони розказують. І мовив їм господь бог: "Слухайте, ангели, зійдіть ви з небес на землю та йдіть до двору багатого Хавана, у його дворі зробіть болотяне озеро; схопіть Олену, прив'яжіть їй на шию студене каміння, прив'яжіть до каміння нечестивих дияволів, хай возять її по муках, як човник по морю". Ось яка притча,— закінчив митрополит. І міцно потер сухими білими руками голову, скроні, щоб угамувати трясіння.— Ну, зрозуміли хоч?
— Утопили? — спитав Стир (перед митрополитом стояв він та ще кілька літніх козаків).— Ая-яй!.. Як же це так?
— Карахтерний бог,— промовив дід Любим, якого пригода з ягнятком зворушила.— А ягнятко, либонь, засмажили?
Митрополит не знав: сердитися йому чи дивуватися.
— Подумайте, подумайте, козаки, за що бог Олену покарав,— сказав терпляче.— У чому молитва наша богові? Заслуга...
— У ягняткові? — здогадався простодушний дід Любим.
— Та чому ж у ягняткові?! — втратив терпець митрополит.— Ягнятко — це тут для притчі сказано. Ви ось добро гайнуєте де попало — пропиваєте, а жоден диявол не здогадався з вас церкві господній пожертву зробити. Тільки б черево потішити!.. А душу... про спасіння треба подумати? Кому ж, як не вам, і подумати — зовсім од церкви одбилися.
А в приказній палаті не протовпитися,— торг. Степан не здавав тону, взятого ним одразу. Та його вже й здавати тепер не можна було — справа хилилась на користь козаків.
— Двадцять дві гармати,— затявся він.— Найбільші — з ними можна цілий рік в облозі жити. А нам лишається двадцять.
— Навіщо вони вам?!—гарячкував старший Про-зоровський.— Коли ви на мир, на покій ідете — навіщо вони вам?
— Е, князю!.. Не гуляв ти степом-привіллям. А — кримчаки, татарва? Хіба мало що! Знайдуться і на нас лихі люди. Дійти треба. А як дійдемо,тоді ці гарматки віддамо зразу.
— Хитруєш, отамане,— сказав молодий Прозоров-ський.— Ці двадцять дві, вони важкі: тобі їх везти неохота, ти й віддаєш...
— Не хочете — не треба, ми довеземо якось. Не розумію вас, бояри: то підступ якийсь од ніс учуваєте, а віддаєш вам гармати — не берете...
— Не про те мова! — досадливо вигукнув старший Прозоровський.— "Не берете". То й віддай усе, коли ти без підступу. А то ж ти все одно оружний ідеш!
— А ви чого ж хочете? Щоб я з самими баграми од вас пішов? Не буде цього. Не водилося такого, щоб козаки неоружні йшли. Козаки ж бо!.. Бог з вами, ви розумні люди: коли таке було?
— Та якби ж ти йшов! Ти знову грабувати почнеш.
— Куди? Нам тепер вистачить на п'ять літ ситого життя, ще й зостанеться. Солити його, те добро, чи що?
— Ну, а с руги? — запитав молодший Прозоровский.
— Так, як вирішили: дев'ять морських беріть у нас, нам — котрі легші струги, а замість морських — даєте нам човни.
— А ясир? Скільки їх у вас?
— Ясир — ні. Ми за ясир головами накладали. Ко
ли треба — нехай шах дає викуп. Не збідніє. Низові, котрі з нами ходили... ми їх не неволимо: хочуть, нехай ідуть, куди знають. За наші провини пошлемо до великого государя станицю — чолом бити. Ось Ларко з Мишком поїдуть. А тепер — не осуди, боярине: ми підемо гуляти. Я зранку не давав козакам, тепер саме час: горлянки попересихали, прополоскати треба.
Гармати звеземо, струги приведемо, князька цього — теж беріть. Його привезуть вам. Задарма беріть, хай йому чорт: поки діждешся викупу за нього, він од туги околіє.
— А сестра його? З ним же й сестра його?..
— Сестри його... нема,— не дослухавши воєводу, сказав Степан.— Пішла.
— Як пішла? — сторопів воєвода.— Куди пішла?
— Не знаю. Далеко.— Степан підвівся й вийшов з палати не оглянувшись. Далі він почав би безглуздо злитися, і було б гірше. Тільки й лишалося — піти.
Астраханці здивувалися, нічого не зрозуміли.
— Як це так? Що він?..
— Де ж дівка? — спитав Прозоровский в осавулів.
Осавули знизали плечима: вони теж не знали, куди вона пішла.
— Оддавати не хоче,— зрозумів дяк.— Скільки вас у Москву поїде? Двоє, чи що?
— Шестеро,— відказав Іван Чорноярець.— Ну, ми теж підемо. Справді, голови тріщать... Учора потанцювали трохи, забави всякі... а похмелитися вранці батько не дав. Зарубаю, каже, хто п'яний на очі воєводам покажеться! А голова... Балакаю оце, а там усе віддається. Не осудіть нас. Раді б іще з вами побалакати, та... які з нас тепер балакуни! Ще побачимося!
Осавули вийшли.
Власті лишилися сидіти. Довго мовчали.
— Тц...— зітхнув старший Прозоровський.— Недобре у мене на совісті, негаразд. Вислизнув, сучий син, із рук вислизнув, як миньок. Ох, спитають нас, спитають: "А що ж ви зробили?" А нічого: як він прийшов з моря, так і пішов. Оддав, що було йому тягарем, та й пішов. Тільки й строгості нашої, що молебень відмовилися служити. Он воно як діло повернулося.
— Хитрий, лиходій...— зітхнув Іван Красулін. В Івановій кишені лежав — тягнув донизу — важкий мішечок: таємний Степанів дарунок.