суворого, то його мовби нечистий у спину штовхав: треба було обов'язково допекти цьому бундючному, суворому.
— Спершу лоба перехрестити треба, зухвальці! — суворо сказав митрополит.— До конюшні зайшли?!
Разін і всі козаки за ним перехрестилися на розп'яття.
— Так: це діло зробили,— мовив Степан.— Тепер...
— Усю ватагу привів?!—крикнув раптом перший воєвода, почервонівши.— Був тобі мій указ: не заходити козакам до міста, стояти в гирлі Болди! Був чи ні?
— Не галасуй, воєводо! — Різкий Степанів голос теж неабияк зазвучав під невисоким склепінням затишної церковки.— Ти боярин знатний, а все ж не вищий за царя. У його милостивій грамоті не сказано, щоб нам до міста не заходити. Нічого поганого ми тут не вчинили, чого ти горлянку дереш?
— Хто стрільців у Яїку повбивав? Хто посади пограбував, учуги порозоряв?.. "Нічого поганого"! — сказав митрополит теж злісно.
— Був гріх, за те приносимо цареві провини наші. Ось вам бунчук мій — кладу.— Степан підійшов і поклав на стіл перед воєводами символ влади своєї.— А ось прапори наші.— Він оглянувся... Десятеро козаків вийшли вперед із знаменами, пронесли їх повз стіл, поставили в куток — ганчірки на кілочках.
Степан стояв прямо, просто у вічі дивився тим, хто сидів за столом.
— А ось дари наші невеликі,— вів далі, не оглядаючись.
Знову козаки розступилися... І тринадцятеро молодців вийшли наперед, кожен ніс на плечі важкий тюк із дорогими товарами. Все поскладали на підлозі у велику купу. І відійшли.
— Мишко! — покликав Степан.
Мишко Ярославов порозкладав на столі перед можновладцями аркуші. Запишався пустотливо, вловивши грайливу урочистість моменту й наслідуючи отамана.
— Списки — кому що,— пояснив він.— Дари наші...
— Ласкаво просимо прийняти їх. І просимо відпустити нас на Дон,— сказав Степан. Він блазнював, але набагато вигадливіше за Мишка, мудріше.
За столом сталося якесь блудливе замішання. Знали: битиме Стенька, битиме чолом, будуть дари... Не думали тільки, що перед столом стоятиме міцний, напористий чолов'яга й що дари (хай їм чорт, дарам оцим!) будуть такі щедрі, важкі... Так закортіло розпакувати ці тюки, віднести додому, розгорнути... Князь Львов моргнув приказним; один хутко кудись вийшов, приніс і підставив отаманові табуретку. Степан сильно копнув її ногою. Табуретка далеко відлетіла.
— Воронь боже! — вигукнув отаман.— Нам треба навколішки стояти перед такими знатними господарями, а ти табуретку приволік, дурило. Постою, ноги не повідпадають. Слухаю вас, бояри!
Бачачи розгубленість властей, отаман вихопив у них віжки й ладен був сам міцною рукою пустити владний зустрічний виїзд — у бубонцях і в стрічках — з кручі вниз. "Прощенницький" спектакль не вийшов. Далі могло бути гірше.
Князь Іван Прозоровський підвівся й сказав суворо:
— Про справи військові та інші розмовляти будемо малим числом. Не тут.
Воєводи, дяк і піддячий від міста, Степан, Іван Чор-ноярець, Лазар Тимофеев, Михайло Ярославов, Федір Сукнін — від козаків пішли в приказну палату розмовляти "про справи військові та інші".
На переході митрополита з церкви до приказної палати, в тісному коридорчику із склепінчастою стелею, Степан наздогнав воєводу Львова, непомітно для всіх торкнув його за плече. Той, побоюючись, що їхню близькість помітять, трохи відстав. Насупився.
— Здоров, князеньку! — стиха мовив Степан.
— Ну? — невдоволено буркнув той, не дивлячись на отамана.
— Здоров, кажу.
— Ну, що?
— Хочу тобі про уговор наш нагадати...
— Диявол! — зашипів князь.— Чого тобі треба? Мало — пройшов на Астрахань?
— Я неоружний на Дон не піду,— серйозно заявив Степан.— Не доводьте до гріха. Умовляй їх... Я в боргу не залишаюся. Голий теж додому не піду, так і знай.
— Знаю! Івана Красуліна підкупив?
— Бог з тобою! Хіба можна — голову стрілецького! — удавано здивувався отаман.— Де це видано!
— Диявол ти, а не чоловік,— ще раз проказав князь.— Негідник, правду кажучи.
— Чи й справді на морі хотів побити мене? — миролюбно спитав Степан.— А чи — так, про людське око? Либонь, якби вийшло,— то й побив би?.. Я думав, там Прозоровський був: грішним ділом злякався.
— Відійди од мене! —сердито сказав князь.
Степан відійшов. І вже більше до Львова не підходив
і навіть не дивився в його бік: він усе сказав, а князь Львов усе зрозумів — це так і було.
Митрополит звернувся до козаків, що залишилися в церкві, з промовою, яку, видно, підготував заздалегідь. Історію він оповів славну!
— Я скажу вам, а ви скажіть своєму отаманові й усім начальним людям вашим і подумайте у війську, що я сказав. А скажу я вам притчу мудру, а серце ваше христолюбиве підкаже вам розгадку: чи можна забувати церкву господню! І як треба, пам'ятаючи господа бога, завжди думати про церкву його святу, бо сказано: "Кесареве — кесарю, богове — богу".
Козаки спочатку з цікавістю слухали довготелесого сухорлявого старця; говорив він доладно й загадково.
Митрополит почав:
— Заповідає якось господь бог двом-трьом ангелам: "О, ви, мої ангели, три небесні воєводи! Зійдіть з неба на землю, поробіть гусельця із сухого явора та підіть по світу, мов бджола по цвіту. Од вікна божого — од сходу сонця, і питайте всі віри і всі городи підряд: чи знає всяк про бога та про ім'я боже?" Зійшли тоді ангели, поробили гусельця із сухого явора. Пішли по світу, мов бджола по цвіту. Од вікна божого — од сходу сонця, і питають усі віри і всі городи підряд: чи знає всяк про бога та про ім'я боже?
Козаки потроху занудьгували: схоже, святий старець розігнався здалеку — надовго. Частина їх, хто стояв позаду, непомітно поушивалися з церковки на волю.
— І ось прийшли ангели до двору багатого Хавана — а сталося це якраз у святу неділю — і простояли ангели до полудня. Тут боліли вони і ногами, й руками трудилися білими, від собак боронячись. Вийшла до них Олена, господиня знатна. Поперед неї ідуть служаночки, і за нею служаночки. І винесла Олена, господиня знатна, підгорілий окраєць хліба, що місили в п'ятницю, у суббту в піч садовили, а в неділю вийняли---
Зовсім порідів гурт козаків. Уже зовсім мало слухали митрополита. Митрополит, бачачи таке, заговорив без перепочинку: