Степан усміхнувся теж.
— Вороння...— сказав він незрозуміло.
— Га?
— Вороння, мовляв... очі виклює — не дивитимешся. Ні чим дивитися буде.
На цьому перегоні їх наздогнав вершник.
— За вами не вженешся. То там, кажуть, бачили, то тут...
— Кажи діло! — нетерпляче звелів Степан.
Козак ненароком зиркнув на отаманове військо, до смішного мале... Різні ходили чутки: то казали, що із Степаном багато, то — мало. Тепер видно: погані отаманові справи, гірше нікуди. І козак не зумів приховати свого подиву: на його вусатому обличчі промайнуло щось схоже на посмішку.
— Ти що?—спитав Ларко, занепокоєний запинкою козака і його допитливим поглядом. Не проглядів і козакової посмішки.
— Корній у Кагальник нагрянув.— Козак спокійно подивився Степанові в очі.
Степан, Ларко, сотники мовчки чекали, що іще скаже гонець. Козака цього ніхто не знав.
— Ну? — не витримав Степан.— 3 військом?
— З військом.
— Скільки? Та роди вже ти!..— залаявся Степан.— Тягти з тебе, чи що?
— Сотень сім, мо', вісім... Каже, грамоту тобі од царя привіз.
— Яку грамоту?
— А більше мовчить. Звелів тільки сказати: милостива грамота.
Степан довго не думав:
— У Кагальник!
— Степане... я не поїду,— заявив Ларко.
— Як так? — Степан крутнувся в сідлі, втупився очима в осавула — в його обличчя, в перенісся.— Як ти сказав?
— Пастка це. Яка милостива грамота?! Ти що?
Степан хитнув здивовано головою:
— Хіба я для того їду, що в грамоту оту вірю?
Ларко... що ти, бог з тобою! Ти вже зовсім мене за недоумка маєш. Грамота, видно, є, тільки не милостива. З якого ж це біса вона милостивою буде? Ми йому Сибір не одвоювали...
Тепер Ларко здивувався:
— То чого ж? Не доберу, чого ж до них іти?
— Прийдемо — все ураз вирішимо. Раз вони самі вилізли — нам гріх ухилятись. Не можу більше... Ти бачиш — даремно мотаємося. Сам же докоряв: без толку мотаємось... їдьмо — хрест поставимо і не будемо мотатися.
— З трьомастами козаків на сімсот! Ні, Степане... ти вояка добрячий, але там теж... не турки, а такі ж козаки. Нічого нам не вдіяти. Який хрест?
— Помремо по-людському...
— Мені ще рано.— Ларко рішуче приготувався в душі; страх він поборов, але все ж заговорив голосніше, щоб інші чули.
— Он я-ак? — протягом мовив Степан, такого він не сподівався.
— А як?.. З тобою на видиму погибель?—спитав Ларко.— Навіщо?
— Востаннє кажу: їдеш? — Степан не погрожував, але ніхто і не поручився б, що він зараз не всадить Ларкові кулю в лоба. Було тихо.
— Ні. Навіщо? Я не розумію: навіщо? — Ларко оглянувся на козаків... І знову до Степана: — Навіщо, батьку?
Степан довго дивився у вічі вірному осавулові. Ларко витримав отаманів погляд.
Степан відвернувся, якийсь час іще мовчав. Потім звернувся до всіх:
— Козаки! Ви чули: в Кагальник прийшов з військом Корній Яковлєв. їх більше. їх багато. Хто хоче йти зі мною — ходімо, хто хоче з Ларком зостатися — я не неволю. Образи теж не таю. Ви були вірні мої друзі, за те вам уклін мій.— Степан поклонився.— Розділіться і попрощайтесь. Дасть бог — побачимось, а ні — не споминайте лихим словом.— Степан під'їхав до Ларка, обійняв його — поцілувалися.
— Не сердься, батьку,— сказав Ларко, тамуючи сльози.— Не знаю... у тебе своя думка... Я не знаю.
— Не тужи. Погуляй за мене. Видно, правду мені козак говорив... близько мій кінець.
Ларко не переборов сліз, заплакав, болісно скривився й долонею сердито шаркнув по очах.
— Прости батьку... не осуди.
— Добре... Ви простіть теж.
Степан розвернув коня і, не оглядаючись, поскакав у степ. Він чув тупіт за собою, але не оглядався кріпився. Згодом оглянувся... Не більше півсотні скакало за ним. Степан підстьобнув коня і більше вже не обертався. І не давав коневі передихнути — квапився. Півсотня ледве встигала за ним — не в усіх були добрі коні. Один раз позаду гукнули Степанові, щоб трохи притишив. Степан не оглянувся і не збавив бігу.
13
Важко збагнути, які почуття оволоділи Степаном, коли він дізнався, що в Кагальнику сидить Корній Яковлєв. Він справді напрямки пішов до загибелі. Він не міг не знати цього. Але йшов. Пригадалися Матвієві слова про Ісуса... Але вдумуватися в них Степан не став. Та й не зрозумів він тоді, чому—Ісус? А тепер і зовсім не до того — розбиратися в почуттях, у передчуттях, у плутаних думках... З кожним скоком коня все ближче, ближче, ближче ті, кого отаман давно хотів бачити. Тепер — скоро вже — все з'ясується, скоро буде легко. Скоро, скоро вже стане легко. Степан хвилювався, м'яв у пальцях тонкий ремінець повода... Господи, як хочеться швидше заглянути в ненависні, в глибокі, розумні очі Корнія, Фрола Минаева, Мишка Самаре-ніна... Вихльостати б їх зовсім, геть — канчуком з лоба, щоб повиті кали брудним гноєм. Але навіщось треба було Степанові — ще раз побачити ті очі. Навіщо? Не розумів теж... Для того, може, що охота побачити — яке в них буде торжество. Чи буде в них торжество? Як вони дивитимуться ?
Надвечір під'їхали до Кагальника.
Залишивши півсотню на березі Дону (такою була умова тих, хто сидів тепер у Кагальнику), він з трьома сотниками переплив, стоячи на конях, на острів. І пішов до своєї землянки, де були тепер Корній і старшина — виродки, погань донська. Степан нічого навкруг не бачив, не чув. Він квапився, хоч з усіх сил не показував цього, та прямо-таки мало не біг.
Біля входу в землянку його і сотників хотіли роззброїти. Степан витяг шаблю — немов хотів віддати її"— і раптом із силою замахнувся на вартових. Ті відскочили.
І Степан увійшов — поривчастий, гордий, насмішкуватий. Ось вона, жадана мить жаданого спокою. Вороги в зборі — чекають. Тепер — його слово. Ах, солодка ти, солодка, дорога мить розплати. Буде слово. Буде слово і діло. Стомлена душа отаманова шугнула вгору — нічого не хотіла прийняти: ні тривоги, ні остороги.
Корній і старшина сиділи за столом. Усього їх було дванадцятеро — п'ятнадцятеро. Вони чули якийсь шумок біля входу, і багато хто тримав руки з пістолями під столом. Вибігти на цей шум не зважились — посоромилися своїх, та й знали, що із Стенькою тут усього троє і що Стенька не затіє сварки надворі—увійде сюди.
У землянці була Олена. Мотрі, брата Фрола й Афонька не було. Про Олену Степан не знав, що вона тут.