— А ти, приміром, чому послужити не хочеш?
— Кому?—Козак примружив очі в усмішці.— У розбійниках не ходив, не привів господь бог... З царем мені ділити нічого — ми з ним однієї віри. Він мене поїть-годує, вдягає...
— А мужиків...— Степан уже пильно дивився на козака,-— Братів таких самих, росіян, однієї з тобою віри — б ють їх... у тебе хіба душа не болить?
— Ні. Самі вони біду на себе накликали. І ти, Степане, не жилець на світі. Од тебе смертю тхне.
Степан і Ларко втупили очі в козака.
— Смертю тхне,— пояснив той.— Неначе ото — прілим сіном. Я чую, коли від людини так тхне. Значить: не жилець.
— А од тебе не тхне? — спитав Степан.
— Од себе не почуєш. А ось у нас у станиці — хто б не помирав — я наперед знаю. Підійдеш — аж нудить, так смердить. Скажеш чоловікові — не вірить, мине час, дивишся — оддав богові душу. Або на війні зарубають, або своєю смертю помре. Я — такий. Мене навіть бояться. А від тебе зараз — дуже тхне. Зарубають тебе, Степане, в бою. Воно б і краще — збаламутив ти всіх... Царя лаєш, а цар-бо турбується про нас. А зараз ось — через тебе — без хлібця сидимо. Вийшло так, що ми за тебе відповідаємо. А на біса ти нам? Ми з царем однієї віри, ще раз тобі кажу.
Степан уп'явся немиготливим поглядом у козака, наділеного таким дивним даром: відчувати чужу смерть.
Ларко встав і вийшов з куреня, щоб нічого більше не бачити. Чув, як Степан сказав козакові:
— Спалити.
— Не треба б — у себе ж...— невпевнено сказав Ларко.— Так зовсім нікого не піднімемо.
— Спалити! — крикнув Степан. Хльоснув коня і помчав геть.
Лазар наздогнав отамана при виїзді із станиці, підрівняв свого коня до скоку разінського жеребця, трохи позаду.
— Спалили? — спитав Степан, не оглянувшись.
— Ні,— коротко відказав Ларко.
Степан оглянувся... Не те що здивувався такому непослухові, а — цікаво: це бунт, чи що?
— Я ж велів...
— Зозла велів. Потім сам пожалкуєш.
Якщо це не бунт, то й не ватажний чад, коли отаманове слово, як іскру живу, рве і носить великий вітер, і куди вона впаде, іскорка, там горить. Ні, це не гульбищна пожежа, це похмілля похмурого ранку, гірке, огидне й пусте.
"Це — кінець. Кінець. Кінець". Степан розумів.
Він мовчки скакав... І захотілося раптом збагнути ще й таке: ну, є страх? Злість? Біль? Жаль?.. Ні, одне якесь пекуче нетерпіння: коли б швидше, швидше якийсь кінець. Який завгодно! Набридло. Тоскно. Він і сам не вірив тепер, що можна підняти Дон. Ні, правий був Матвій Іванов, царство йому небесне: на кульгавому коні далеко не заїдеш. "Битий я — ось розгадка всьому. Хто ж піде за мною, який дурень! Я й сам перший не пішов би..."
Ларко немов підслухав його думки. Гукнув:
— Степане!
— Ну? — Отаман не обернувся.
— Притримай!.. Побалакаємо.
Степан перевів жеребця з рисі на ступу, але й тепер не обернувся.
— Не підніметься Дон, Степане...— заговорив Ларко, оглянувшись на козаків, хоч вони були далеко.— Знаєш, що ми робимо, мотаючись по станицях? Слабкість свою усім у вічі тицяємо. Коли вовка поранять, він, дурень, замість того щоб перебрести струмочок та відлежатися десь у закутку, зализати рану, замість цього він силкується зайти якомога далі — кров втрачає і слід за собою тягне. Так і ми...
— Ми ж не тікаємо,— Степанові цікаво стало, якої думки осавул про все це діло.
— Ми гірше: на очах мотаємося.
— Усі так само думають чи один ти... такий розумака?
— Усі. Не показують тільки. Тут і дурневі все ясно, не треба й розумакою бути. У тебе голова, а в нас що, баняки замість голів?
Степан оглянувся на осавула.
— Що ж ти радиш? — Іще притишив хід жеребця.— Ні, так: скажи, чому Дон більше не підніметься?
— Стьопо, ми ж козаки з тобою. Що гріха таїти — і ти знаєш, і я знаю: за щасливим отаманом — це ми з радістю великою, хоч на край світу... ходили. І за тобою йшли. А тепер ти... спіткнувся. Тут уже — вибач, батеч-ку-отамане,— перечасую. Відсиджуся поки що вдома. Ненавиджу цю паскудну жилку, але сам такий... Нікуди не подінешся. Оце тобі моя відповідь. Погана відповідь, та... яка вже є.
— Я не відповіді питаю, а — поради.
— Поради?.. Тут я поки що... дай подумати.— Ларко замовк.
І Степан мовчав.
— Ну, раз питаєш,— договорив Ларко,— то я скажу... Ходімо в Запороги? Нас там з радістю приймуть. Оце моя порада добра. Нікуди більше не треба — ні в Астрахань, ні... Там гірше, ніж у нас. І на Волзі нічого робити: у них там тепер свої отамани... Там тепер — їхня війна пішла.
— Биті прийдемо в Запороги?..
— А вони що, зроду биті не бували? їм теж перепадало.
— Ларко!..— із сумом і подивом вигукнув отаман.— Послухав би ти зараз себе збоку: безстиднику! Братів наших, товаришів вірних у землю поклали, а самі навтіки? Ех, осавуле... Плаче по тобі моя куля за таку пораду, але... не суддя я вам більше. Скажу тільки, як нам тепер бути: розділимо з братами нашими їхню гірку долю. А коли в тебе ота твоя паскудна жилка передчасно затріпотала,— іди собі геть.
Тепер мовчав Ларко.
— Чого мовчиш?
— Нічого сказати, от і мовчу. Це як же ти мені радиш піти геть — уночі? Тайкома?
— Ти бачиш, як ідуть. Тайкома.
— До такого я поки що не дійшов.
— А не дійшов, не радь усяких дурниць.
Якийсь час їхали мовчки.
Коні, перепочивши, самі перейшли на рись. Козаки попустили їх. День був нежаркий. Степ, ще не спалений вогненним сонцем, ніжився, зелений, у лагідному промінні; коні вволю розпинали його дужими ногами.
— Знаєш, чого хочу? — спитав Степан після тривалої мовчанки.
Ларко, ображений і присоромлений, хотів уникнути розмови. Буркнув:
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Хочу спокою. Упасти б у траву... й дивитися в небо. Все життя, як дурень, хочу полежати в траві, цілісінький день, без усякої турботи... Приховував тільки... Але жодного разу так і не полежав.
Ларко здивовано подивився на Степана. Не думав він, що невгамовний отаман, здатний доводити в походах себе й інших до нестями... найбільше за все на світі хотів би лежати на травичці й дивитися в небо. Він не повірив Степанові. Він переінакшив цей жаданий спокій на свій лад:
— Скоро буде нам спокій. Тільки побоююся, що голови наші... лежатимуть осторонь від нас. Самі тільки голівоньки й дивитимуться в небо. Га?—Ларко невесело засміявся.