— Бери ліворуч. Як острів обігнемо... Стирю! І ти, діду Любиме! Проведіть послів на останній струг, до Федора. А то вони тут вуха порозвішували — забагато знатимуть,— навмисне голосно сказав Степан.— Заберіть їх звідси!
— Ходімо, голубчики! — скомандував Стир.— В'язати будемо, Любиме?
— Ворушіться! — нетерпляче гримнув Степан,
— У човні пов'яжемо,— вирішив дід Любим.-
Тупайте.
Веслярі причалили струг; четверо з правого борту злізли в човен. Мовчали.
Струг у ту ж хвилину повернув ліворуч, до острова, і одразу зник у темряві, наче його й не було. І задніх іще не чути, теж тихо скрадаються.
— Побудемо тут. Федір підійде, ми йому гукнемо,— сказав Стир.— А дай-но, братику, рученьки твої білі, я їх ремінцем перехоплю.— Стир нахилився до Микити Скрипі цина.
Микита трохи отетерів од несподіваного повороту, простягнув був руки... Але його товариш згріб уже діда Любима й ламав під собою, затикаючи йому рота. Тієї ж миті і Стир опинився на дні човна, і велика долоня служилого міцно запечатала йому рота. Ремінці, що їх узяли для послів, туго стягли руки приставних. Посли вхопилися за весла і налягли на них; човен очманіло полетів у темряву.
— Мм!..— замукав Стир і задригав ногами.
Микита нахилився, тугіше запхнув полу каптана йому
в рот... Затис у вузлуватій лапі сиву дідову борідку, кілька разів посовав його головою — туди-сюди — по днищу човна.
— Будеш тіпатися, дам веслом по макітрі й у воду,— сказав неголосно й весело.
Стир притих. Дід Любим теж лежав сумирно: мабуть, Микитин товариш перестарався, нам'яв Любима від душі. А може — природжений воїн — Любим хитрував і, на відміну від Стиря, не шкріб даремно свого хребта.
— Пресвята богородице,— шепотів переляканий на смерть Микита Скрипіцин,— спаси-пронеси, свічок у храмі наставлю. Поможи тільки, господи.
Князь Семен до болю в очах, до сльози вглядався із струга у нічну темряву. Вогники смолоскипів на стругах Чорноярця танцювали віддалік, коливалися...
— Пройшли, чи що? Нічогісінько не розберу...
— Пройшли. Немає більше.
— Скільки налічив?
— По вогниках — начебто багато... Вони миготять, як...
— Ну, скільки? Бісів сину...
— Із двадцять,— непевно відказав молодий стрілець.— А може, й більше. Вони миготять, як... Може, більше, не розбереш.
— Та звідки їх більше? їх стільки й є. О-от... Погасіть вогні! Пішли. Без діла не шуміть. З богом! Іарма-ші — готуйся. Як відріжемо, так човна до них: "Складай оружжя — оточені". Ми їх сьогодні припремо... У Волзі, там з ними крутіше побалакаємо. Опиратимуться, піднімемо стрілянину... Але, я гадаю, вони розумніші — не опиратимуться. О-от. Топити їх не варто... Не варто — у них добра багато. Не топити! Так домовимося.
Князь Семен був задоволений.
— Добре! Стій! — розпорядився Іван Чорноярець.— Так і є,-— оточують, собаки: вогні у воду покидали. Суче поріддя... Ну, хто?—до батька! Відрізають, мовляв, з моря. До воєводи я сам подамся. Ох, іродова душа: медом не годуй, дай обдурити.— Забув перший осавул, зовсім якось забув, що самі вони перші розставили сіті стрільцям.— Батькові скажи, щоб не поспішав стріляти: може, я їх зараз настрахаю там. Може, владнаємо миром, коли довідаються. Спину вони нам підставили, а не ми їм...
— А затіється бій,— ти як же?
— Ну, як? Як є... Не затіється, я їх настрахаю зараз. Давай човна!.
В астраханській флотилії заворушилися, почулися голоси... Так, наче хтось прибув, чи що.
— Якого дідька там?! — засичав князь Семен.— Голодранці... Почаділи?
Гомін наближався. Так, хтось прибув із сторони.
— Тихо! —долинуло з воєводського струга.
— Микита повернувся,— мовили з води.— Ану, прийми! Спусти кінець... Та куди ж ти багром?! Дай кінець!
— Микита? — здивувався князь. Він так був захопився своїми хитрощами, так з головою вліз в азарт продуманої гри, що забув про своїх послів.— Давай сюди його. А що вони? Що, Микито?
— Біда, князю! — заговорив Микита, перевалившись через борт.— Слава тобі господи!., встигли. Хух!.. З того світу.
— Що? Кажи!—майже закричав воєвода.
— Перехитрували нас, воєводо! Ти їх одрізав з моря?
— Одрізав.
— А Стенька у нас за спиною! Слава тобі господи, встигли. Я так і знав, що відріжеш. Налетіли б зараз на рум'яну...
— Як же так? — роздратовано спитав князь.— А хто ж пройшов?
— Скільки їх пройшло?
— Двадцять налічили...
— Дванадцять стругів! А десять, найнадійніших, у нас за спиною. Розділилися вони — підступ відчули. Ми насилу голівоньки свої винесли. Двох козаків із собою прихопили. Від цих не було нікого? — Скрипіцин кивнув у бік разінців з Чорноярцем, яких воєвода замикав у Волзі.
Воєвода помовчав.
— А хіба ж вони не всі пройшли?
— Скоро пришлють посланців. Почуєш, що вони плестимуть! Скажуть, що сталася незгода: Сгенька на десяти стружках пішов до Терків, а ці начебто на милість ідуть. Лиходії хитрющі... Ми двох прихопили — приставлених до нас. Слава тобі господи! А про нас, князю, і не подумав? Стенька нахвалявся своїми руками задушити нас...
— О-от,— зрозумів нарешті воєвода.— Хіба з вами можна що-небудь зробити! — Прикро йому стало — так усе до ладу обміркував, так усе добре виходило в голові, а тепер треба було все переінакшувати, все ламати і знову збиратися з духом та з думками. Такими різними, несхожими виявляються російські люди: там, де Разін, приміром, швидко й легко зміркував і надихнувся, там Львов так само швидко втратив інтерес до діла, йому стало досадно.— А спробуємо?! — зненацька пожвавився він.— їх же менше. Та й про їхні хитрощі ми вже знаємо. Га?
Зразу відповіли кількома голосами:
— Що ти, Семене Івановичу!
— Ні, князю! Господь з тобою!..
— Вони як коти. їм тільки того й треба, щоб уночі бій затіяти. Добре діло... Вони й місяць козацьким сонечком називають.
Знову з води почулися шум і голоси. Мабуть, знову
зайшлі.
— Хто?! — гукнули з воєводського струга.
— Осавул Іван Чорноярець! До воєводи.
— Клич,— наказав князь.— Запаліть вогонь.
Микита з Кузьмою відійшли вбік — із світлого кола.
Іван піднявся на струг, уклонився воєводі.
"Тепер Стенька стільки не дасть, скільки міг би дати, коли б я його замкнув у Волзі,— подумав князь Семен.— Справді, вдачею козаки як собаки".