— Ну? — спитав князь суворо.— 3 чим завітав?
— Б'ємо чолом, боярине,— почав Іван.— Наші провини спокутуємо перед великим государем...
— Ви тут усі ? — нетерпляче перебив князь.
— Ні, не всі. Отаман наш з десятьма стругами пішов до Терків.
— А чому ж він пішов? Провини спокутувати не хоче?
— Побоявся царського гніву...
— А ви не побоялися?
— Воля твоя... Цар нас милував. Нам грамотку зачитали.
— А ти не брешеш? Чи справді пішов Стенька? —— Тепер князь гнівався не криючись; особливо розлютила його осавулова брехня, та ще й те, що осавул при цьому дивиться прямо й нелукаво.— Пішов ваш отаман?! Чи ви знову виляєте, собаки?! Пішов отаман?
— Ось — божуся!—Іван, не змигнувши, перехрестився.
— Соромітники,-—сказав князь гидливо.— Микито!..
В коло світла ввійшов Микита Скрипіцин, несподіваний і веселий.
— Здоров був, осавуле! Чи пізнаєш?
Іван придивився до посланця, впізнав:
— А-а..— І похилив голову, навіть дуже похилив.
— Чого ж ти брешеш, поганцю?! — крикнув князь.— Та ще й святий хрест кладеш на себе!
— Не брехали б ми, боярине, коли б ви перші не затаїли проти нас злого умислу,— підвів голову Іван.— Навіщо з моря відрізав нас? У царській милостивій грамоті нема такого, щоб нас оточити й перебити, як тих собак.
— Хто вас перебити збирався?
— Навіщо ж тоді з моря шлях заступили? Навіщо було...
— Де ваш отаман? — спитав воєвода.
— Там,— кивнув Іван у бік моря/— За спиною у вас... Ти, воєводо, будь з нами, як з рівними. А то обманюєш, як малих дітей. Навіть кривдно, їй-бо... І ти, служилий, ти ж тільки-но грамоту нам читав: хіба там так сказано! Хто ж обманом служить?..
— Посилай до Стеньки! — сказав князь.— Хай до мене йде без остраху: хрест цілувати будете. Гармати, які захопили на Волзі, в Яїцькому городку і в шахових володіннях, віддасте. Служилих астраханців, царицин-ських, чорноярських, яїцьких — відпустите в Астрахані. Струги і всі припаси віддасте в Царицині. Посилай.
— Я сам піду, навіщо посилати...
— Сам тут побудеш! — різко мовив воєвода.— Посилай!
Іван подумав... Підійшов до краю струга, перехилив-шись через борт, довго щось казав козакові, який приплив з ним і сидів у човні. Той відштовхнувся від струга і зник у темряві.
Воєвода тим часом розглядав старих — Стиря й Любима, яких підвели до нього,— він звелів. Завів балачку з ними.
— Куди нечистий поніс — на край світу? — докірливо спитав князь.— Помирати скоро! Воїни...
— Чого поспішаєш, боярине? Поживи ще,— сказав Стир співчутливо.— Чи, може, яка хвороба?
Старі осміліли при осавулові: чули, як той розмовляв з воєводою — з гідністю. Особливо осмілів Стир.
— Я про вас кажу, опудала! — вигукнув князь.
— Що він каже? — спитав дід Любим у Стиря.
Стир загорлав щосили на вухо Любимов і:
— Помирати, каже, треба!
— Навіщо?! — теж дуже голосно спитав дід Любим.
— Я про це не питав!
— Е?!
— Я враз язика прикусив! Злякався!
— А-а. У мене теж у пузі щось забурчало. Теж злякався!
Воєвода спочатку не зрозумів, що діди строять із себе дурнів. Потім дійшло.
— Не подивлюся зараз, що старі: спущу штани й добре всиплю!
— Чого він? — знову спитав дід Любим голосно.
— Хоче штани скидати! — якось навіть радісно горланив Стир.— Я боярської ще не бачив! А ти?
— Ідіть з-перед очей! — крикнув воєвода. Ще й ногою притупнув.
Може, він і всипав би старим тут-таки, не сходячи з місця, але справа його пішла навскіс, треба тепер якось її вирівнювати — не сердити, приміром, зайвий раз Стеньку: за старих той, звичайно, розлютиться.
Іванів посланець розповів Степанові, чого вимагає воєвода:
— Привести до віри все військо. І щоб ішли ми в Астрахань, а гармати й знамена щоб оддали. А струги і припас щоб оддали в Царицині...
— Голих і неоружних одіслати?! — вигукнув Фрол Минаєв.— От бісова личина!..
— Батьку, давай підійдемо непомітно, всукаємо йому щетини під шкіру,— підказав Ларко Тимофеев.— Щоб він, гугнявий, до самої Астрахані чухався.
— Диви-но!..— вигукнув Степан.— Які молодці наші осавули! А то вже геть були в Москву зібралися — милості просити. А цар, бач, наперед здогадався — грамотку вислав. Молодець! І осавули молодці, і цар молодець! — Степан щиро радів.
— Ми не напрошуємося в молодці,— образився Ларко.
— Славний цар! Катай, Ларко, до воєводи. Насамперед скажи йому, що він — бовдур з очима: хотів козаків обдурити. Потім наобіцяй йому три мішки... Хреста поцілуй за нас. Чого насупився?
— Я не ходак у такому ділі,— сказав Ларко.
— Хто ж піде? Я, чи що?
— Он Мишко Ярославов: і писати, й танцювати мастак. Нехай він.
— Я можу, звичайно, затанцювати, тільки не під воєводину дудку. Шпар, Лазарю, не бійся.— Мишко широко всміхнувся.
— Разом підете,— вирішив Степан.— Молодець, Ларко, напоумив. Збирайтеся.— Степан посерйознішав.— Згинайтеся там перед ним, хоч рачки лазьте,— а додому нам попасти треба. Що віддати, що не віддати — про це ми в Астрахані гадатимемо: грамотка, видно, справжня. Аби тільки вони ще до Астрахані не налетіли на нас. Катайте.
Осавули, Лазар і Михайло, підвелися знехотя.
— Гармати, знамена, струги, припас — на те, мовляв, у нас в Астрахані круг буде, там обговоримо,— наказував
Степан.
— Ліпше вже зараз прямо наобіцяти,— порадив Фрол,— щоб у них душа була спокійна. А в Астрахані на стрільців подивимося — які вони міцні, на посадський люд... Там зручніше розмови вести.
— Ай справді,— погодився Степан.— Обіцяйте й гармати. Тих наших людей, яких він оточив, хай до нас пропустить, а сам хай попереду нас іде. До самої Астрахані. А щоб воєводине серце пом'якшало, підберіть шахового манаття — мовляв, од мене. Якомога більше! Натякніть воєводі: нехай пам'ятає про наш заклад. А то він мало не забув. І в Астрахані, мовляв, іще дари будуть. Скажіть: отаман усе пам'ятає — і добре, й погане.
Так Разін пройшов у Астрахань — без жодного пострілу, не втративши жодного козака. То була неабияка перемога.
"Найтихіший" у Москві тупотів ногами, блимав темним оком, квапив і гнівався. Він саме збирався на соколине полювання, коли йому доповіли з бумаги:
— "...Спустошив татарські учуги, захопив царські торгові судна, пограбував міста Баку, Рящ, Ширвань, Астрабат, Фарабат, і, вчинивши скрізь страхітливе лиходійство, вигубляв безпорадних мирних жителів. І розбив перський флот. І тепер пішов до Волги..."