— Отак воювати треба,— тихо сказав князь Львов, блідий.— Пропали. Отепер уже пропали.
— Здрастуйте, брати! — зазвучав Степанів голос; він стояв на носі свого струга і звертався до стрільців.— Помщайтеся тепер над вашими лиходіями! Вони гірші від татар і турків!.. Я прийшов дати вам волю!
— Здрастуй, батечку Степане Тимофійовичу! — загорлали стрільці й астраханці.— Раді бачити тебе живим-здоровим!
Бою не було. Стрільці й веслярі астраханські кинулися в'язати своїх начальників. Сотники й дворяни, які вчинили хоч найменший опір, полетіли у воду.
— Ви мої діти й брати! — підхльостував розправу Разін.— Ви будете багатими, як ми. Мені потрібна ваша вірність і хоробрість. Усе інше добудемо разом! Не бійтеся розплати! Ми самі йдемо з розплатою. Пора покарати бояр! Не все ж вам спини гнути!.. Ви тепер — вольні козаки!
"Вольні козаки" в'язали дворянських, купецьких синів, котрі відмовилися від опору, а також усіх іноземців — вели на суд до отамана. Суд був короткий — у воду. Тільки князя Львова не велів убивати Степан. Спитав, правда, козаків, але так спитав, що зрозуміли: не хоче отаман смерті князя Львова. Князя переправили в легкому човнику на отаманів струг.
— Здоров, князеньку! Дав бог, побачились. Чого такий невеселий? — запитав Степан.
— Чому?.. Он як весело!—Князь Семен гірко посміхнувся.— Занадто навіть... Бенкет на всю губу!
— Чого Прозоровський сам не пішов? Знову тебе вислав...
— За стінами надійніше.
— Не знаю. Я так не думаю. Чи багато за стінами зосталося?
— Є...
— Будуть зі мною битися? Як гадаєш?
Князь помовчав.
— Мені те невідомо, отамане. Тобі краще знати. Є в тебе свої дбайливці там... Вони знають. Багато з тобою
в Царицині билися?
— Є,— згодився Степан.— Є, князю. Куди мені без них? Я без них як без рук. Максю закатували? Астрахань мені заплатить... Заплатить! Прозоровського за ноги повішу. Не віриш?
— Як не вірю?! Вірю. Он вони... теж вірять, бідолахи.— Князь подивився на дворян і купецьких синів, котрим зв'язували за спиною руки, набивали їм за пазухи каміння й зіштовхували у воду. Дворяни, купці й іноземні начальники опиралися, не хотіли у воду, кричали, плакали хто молодший... Князь одвернувся.— Як не вірити, не хочеш, та повіриш.
— Що, князю? — спитав Степан.— Страшно?
— Чого ж мені страшно?.. Тобі за все відповідати, не мені. Мені їх жалко... Як ти зважився на таке? — Князь відкрито подивився на Степана.— Адже це бунт,
Стенько. Та ще й який бунт — небачений. Як же можна так? Невже ти не думаєш?
— Жалко тобі їх? — перепитав суворо Степан, кивнувши на астраханські струги, з яких летіли у воду начальні люди.
Князь Семен помовчав і раптом сам запитав сердито:
— Як мені відповісти тобі: "Ні, не жалко"?
— Ось,— кивнув Степан.— Тобі своїх жалко, мені — своїх. Скільки тут — крапля в морі. Хіба ви стільки занапастили, без притулку лишили, пустили з торбами... А ти кажеш, як зважився. Ви ж зважилися?
— Хто це ми?
— Ви. Ви гірші за Мамая... гірші за турка! Ви плачете, а мені здається, вовки виють.
Князь Семен подивився на отамана... і нічого не ска-* зав. Але, помовчавши, все-таки зважився ще заперечити:
— Хіба вам, козакам, на долю нарікати? Кому-кому, а вам... гріх. Чого ж вам не вистачало?
— Зі мною не самі козаки, що, не бачиш? У мене тут усяких...
— Ви ж затіяли.
— Затіяли ви, князю. Не тікали б вони до нас та не розказували, як ви їх там... Собаки! — зірвався Степан на крик.— Стоїть тут рота роззявляє: "ви", "ви-и"... А ви?! Он де ваше місце! — Степан показав.— На дні! Теж туди захотів? Жалість свою випинає стоїть... У вас її зроду не було.
Тепер князь замовк, не хотів більше ні заперечувати, ні запитувати.
Коли розправилися з ненависними, зійшли всі на берег... Кінні теж позлазили з коней. Стали табором і радили раду. І круг ухвалив: "Брати приступом Астрахань".
Рано-вранці, коли ще митрополит служив утреню, прибігли в храм поперелякувані вартові стрільці.
— Чого ви?
— Лихо, святий отче! Стояли ми на варті біля Пречис-тенських воріт, і перед досвітком було нам чудо: отверз-лося небо і на місто посипалися іскри, мов з печі. Багато!..
— Сіє видіння сповіщає, що проллється на нас фіял гніву божого,— сказав митрополит. І заквапився до воєводи. У вирішальні й небезпечні хвилини життя тверезий старик вірив більше сильному.й мудрому — тут, на землі. Біда тільки, що Прозоровський — і не сильний, і не мудрий — сириця, митрополит розумів це, але більше йти нікуди.
— Лихо,— зітхнув воєвода, вислухавши розповідь митрополита про чудо.— Господи, на тебе одного надія. Укріпи місто.
Увійшов піддячий Алексеев.
— Чував про чудо? — спитав його воєвода.
Алексеев глянув на Прозоровського й скривився:
— Це чудо — не чудо. Он чудо, в дворі. Ото чудо!
— Що там? Хто? — підхопився воєвода.
— Стрільці.
— Грошей просять?
— Хіба просять?! Так не просять. За горло беруть!
— Святий отче, я зберу скільки зможу, решту доклади ти. Бо не минути нам лиха.— Воєвода розгублено і з досадою дивився на митрополита.— Рятуймося.
— Скільки ж треба? — спитав той.
— Скільки є, стільки й треба. Звели і Троїцькому монастиреві не поскупитися — заради їхнього життя.
— Шістсот карбованців знайду,— сказав митрополит — Зо дві тисячі монастир дасть. Ти наперед хочеш дати? Треба дати.
— Треба, отче, нічого більше не вигадаєш. Як не крути, а все одно — треба. А то самі візьмуть. Чим зупинимо? Львова, як на гріх, немає. Де ж вони поділися? Чи не лихо з ними яке? Царице небесна, матінко!.. Тугу смертну чую. Казав тоді: не пускати Стеньку оружного! Ні, пустили...
— Та хто ж пустив? — озлився Алексєєв.— Усі разом і пустили. Узялися тепер один на одного звалювати...
— Платити, платити стрільцям,— розпачливо й гірко сказав Прозоровський.— Скільки є, все віддати. Все! Не жадувати. Один раз пожадували...
— Тільки ж ти перед стрільцями не показуй такого поспіху — з платнею,— порадив митрополит.— Статечнішим будь, не метушись.
— Статечнішим... З голим задом будеш статечнішим.
...Стрільці великим натовпом стояли на майдані перед
приказною палатою. Вигукували:
— Де воєвода?! Хай до нас виходить!
— Чого ми служитимемо без грошей?
— Служити — ще нічого! На забій іти невигідно.