— Ні.
— Щоб гав не ловили,— підказав Степан.— їм видніше там...
— Чуєш, Федько!
— Га?!
— Не ловіть гав!
— Дивимось! А хто там? Татар гості плюхає?
Козаки засміялися: Шолудяк іноді смішно калічив
слова.
Стружок тим часом махав од лівого берега. А ті двоє верхівців невдовзі поскакали в степ.
Разінці притихли... Чекали. Здогадувалися: неспроста приїздили татари, неспроста. Отаман постійно спілкується з ними, але й він збентежений.
— Ідуть, думаєш?—спитав Чорноярець.— Прозоровский іде? Га? Тимофійовичу?
— Іване...— трохи роздратовано сказав Степан,— я стільки ж знаю, скільки й ти. Підождемо.
Стружок наближався повільно, дуже повільно. Чи так здавалося. Здавалося, він ніколи не підгребе до цього берега, застряв.
Степана й інших охопило нетерпіння.
— Ну?! — гукнув Іван.— Повмирали, чи що?!
На стружку мовчали. Гребли, старалися скоріше. Здогадалися: везуть важливу звістку, тому пишаються й зберігають мовчання до пори: не вискакують з виправданням, що — стараються.
Нарешті, як стало мілко, із стружка зіскочив козак і побрів до отамана, високо піднявши в руці якийсь папірець.
— Татари!.. Кажуть: тисяч з п'ять стрільців і астра-ханців версти за три звідси. Це мурза надіслав! — Козак вийшов на берег, подав Степанові аркуш.— Тисяч із п'ять, самі бачили, кажуть: стругами, добре озброєні!
Степан передав аркуш Мишкові Ярославову (татарську писанину знав лише він один), сам узявся розпитувати козака:
— Водою тільки? Кінних вони, може, не загледіли? Яром їдуть де-небудь...
— Кінних нема, кажуть. Водою. Тримаються ближче до високого берега.
— Того... великого одоробла нема з ними? — запитав Степан, нетерпляче позираючи на Мишка.
— Якого одоробла?
— Корабля, вони називають... "Орел".
— Не знаю, не казали. Сказали б, якби був.
— Мурза пише,— почав Мишко, дивлячись в аркуш,— були в нього від Івана Красуліна... Три тисячі з лишком назустріч нам іде. З князем Львовим. Іван велів передати, щоб ти не журився: стрільці між собою змовилися перекинутись. Начальних людей іноземних, і своїх теж,— переб'ють, як тебе побачать... Щоб ти тільки не кинувся на них здуру... Вони для того на передньому струзі якого-небудь свого незгідливого або іноземця на щоглі догори ногами повісять. То щоб знав: стрільці служать тобі. Сам він, Іван, лишається в Астрахані, і це, мовляв, на краще: хоч би як там було, а місто брати треба. А в місті ще зосталися, мовляв,— приготувалися сидіти. Пише... якогось молодого козака на тройцю замордували й повісили. Чи не Максю?
— Це він пише "чи не Максю"?
— Та ні, це я кажу... Макся, мабуть, попався.
— А там усе?
— Усе. Далі — поклони всім...
Степан постояв у задумі... Піднявся вище, на каміння, голосно сказав усім, хто міг чути:
— Козаки!.. Там,— показав рукою вниз по Волзі,— стрільці! їх три з лишком тисячі. Та вони люди розумні, вони голів своїх даремно не підставлятимуть.Так вони велять передати. А коли виявиться, що обдурюють, то щоб і нам у дурні не пошитись: як я почну, то й ви починайте. А раніше за мене не треба. Я буду попереду. Федько!..
— Слухаю, батьку! Я все слухаю.
— Як побачиш струги, заходь берегом їм у спину. Ми теж цього берега триматимемось. Без мене не стріляй!.. Зараз до тебе Іван прийде.— Степан повернувся до Чорноярця: — Іване, іди до них, а то вони там не розберуться... Сам знай: може, з воєводиної сторони й смальнуть раз-другий, ти все одно терпи. А коли вже побачиш — бій, тоді шквар. Ми їх приловчимося як-небудь до берега притиснути. З богом! — Степан показав рукою — вниз.— Там стрільці! Не бійтеся, хлоп'ята: вони самі нас бояться!
Ще раз доля зводила отамана з князем Львовим. Дивно, як розумно, обережно тримався Аьвов: усе висилають і висилають його першим стрічати Разіна і все ніяк не второпають, що невдачі цих висилань — коли не цілком, то значною мірою — продумана, зла помста ганебно битого князя Львова Олексієві Романову, цареві. А бито було князя за наказом царя перед приказом тверським — за непомірні побори (нажиток), за несправедливість і лиходійство... Був битий і приречений у другі воєводи в окраїнні міста, за що й помщався. В державі налагоджувалося життя складне: уміли не тільки штовхатися ліктями, пробиваючись до двірцевої кормушки, а й уміли в стовпищі укусити хазяїна — за штурхан і образу. І при цьому вміли віддано дивитись у вічі хазяйські й віддано виляти хвостом. Цим умінням опановував багато хто. Опановували взагалі багато чим. "Найтихіший" багато будував, збирав, запроваджував, усмиряв... Прийде енергійний син, і стане — імперія; одначе все чи майже все — багато — було готове.до того. Адже те, що є суттю і душею імперії,— рівняння мільйонів на постать явно посередню, понуру, яка не тільки не є особистістю, але й не хоче бути нею з почуття самозбереження,— з одного боку, і неймовірна, майже непояснима поява — в тому самому суспільному кліматі — особистості чи навіть цілого сузір'я особистостей яскравих, неповторних — з другого боку, адже все це певним чином було вже на Русі за Олексія Михайловича, але тільки ще мільйони не зовсім підрівнялися, а сам Олексій Михайлович явно не дотяг до велетня. Проте бородату, розіпрілу в лазні лісову Русь похитнув усе-таки Олексій Михайлович, а повалили її, здається, Степан Разін і потім, остаточно — Петро Великий.
Князь Семен вдивлявся з-під руки вперед.
— А чого це,— невдоволено звернувся він до начальних помічників своїх,— іноземні молодці відстали? — Князь усе дивився уверх по річці.— Га?
— Он вони. Куди їм квапитися?
— А давайте їх наперед,— звелів князь.— А то вони в місті покричати люблять, а тут їх не дошукатись. Давайте. Скоро і Степан Тимофійович завітає. Всипле він нам сьогодні, батечко. Всипле. Ну, остудити нас трішки треба, а то вельми вже гарячі — вискочили. Стіни є, гармати є, ні, дай уперед вискочити, дай... А ось і він. Ось вони!..— раптом вигукнув він похололим голосом. Він показував рукою вперед.
З-за острова швидко вивернулися головні струги Разіна і з ходу врізались в астраханські ряди. За першими Напливали інші й зарулювали з боків, а деякі, проворні, легкі, встигли запливти ззаду. З астраханських стругів побачили, що й на березі — кінні — забігли їм у спину. І все діловито, швидко, спокійно — наче в гості ввалилися, та прямісінько в світлицю, на покуть.