— Ти тут потрібен. З богом, Фроле. Спробуй не привези скоморохів — знову в кущі побіжиш.— Степан одвернувся.
Фрол пішов одбирати козаків із собою.
— Федоре, поїдеш до воронежців не раніше, ніж прийдемо в Царицин.-—Степан помовчав: чи все сказав, що хотів, чи не забув чого... Та видно було—інше вже цілковито заволоділо ним.— Сучий ублюдок!..— вирвалося раптом у нього. Він підхопився.— Людей катувати?! Швидше!.. Фроле! Де він?..
Фролів загін був уже на конях.
— Фроле!.. Рубай їх там, у гробину їх! — гукав отаман.— Криши підряд!..— Його почало тіпати.— Лизоблюди, тварюки погані! Невинних людей?!
З ним бувало: пекуче почуття ненависті враз налягало, на очах закипали сльози; він безладно вигукував прокляття, рвав одяг. Не тямлячи себе в такі хвилини, сам себе боявся. Звичайно зразу куди-небудь ішов.
— Ріж їм жили, Фроле, ціди кров погану!.. Змітай з лиця землі! Хіба то люди?! — Степан зірвав шапку, кинув, замотав головою, поник. Усі, хто стояв поряд з ним, мовчали.— Хто розплодив таку мерзоту? Собаки!.. Рубай, Фроле!.. Життя не давай...— неголосно, з хрипом проказав ще отаман і зовсім похилив голову, більше не міг навіть говорити.
— Він поїхав, батьку,— сказав Іван Чорноярець.— Зараз там будуть, не край серце.
Степан повернувся — і швидким кроком пішов геть.
Усі довго й тяжко мовчали.
— А це ж хворість у нього,— зітхнув літній козак. Бач, усього вивертає. Ще трохи — і припадок ударить. Мого кума — так само: як почне тіпати...
— Він після Івана так, після брата,— сказав Стир.— Раніше з ним не було. А після Івана ослаб: дуже побивався. Хворість не хворість, а серце надірване...
— Ніяка не хворість,— засперечалися із старими.— З горя такого не буває... Горе минає.
— А від чого ж він так?
— Жалісливий.
— Ну, від жалощів теж не хворіють. І мені жалко, але ж я не реву.
— Та що ти!.. Від жалощів якраз і хворіють. У тебе таке серце, а в іншого.,. В іншого — болить. У мене он Микишко, син,— згадав Стир,— коли помер? — років із двадцять. А я все уві сні бачу. Прокинусь — аж у грудях затерпне від горя, наче вчора його поховав. Ось тобі й минає — не минає. А він брата теж он як любив... Та на очах задушили — яке тут серце треба мати — камінь? Він і надірвав його.
— А ти був у тому поході? Бачив?
— Бачив.— Стир помовчав... і ще раз мовив: — Бачив. Не доведи господи бачити таке: найдобірніших, головку саму...
— А ви чого дивилися?
— А що ти вдієш? Оточили з усіх боків — що вдієш? Рипнись — перебили б усіх, і край.
— Діду, скажи,— почав про свій здогад один козак середнього віку,— ти батька краще знаєш: чи нічого він не затіває... такого?..
— Якого? — озлився Стир.
— Ну... на бояр, мо', рушити?.. Навіщо він, справді, силу збирає? На якого біса вона йому?
— Це ти сам у нього спитай, він про таке зі мною не радиться. Нікуди він не збирається рушати... Звідки
ти взяв?
— Але ж силу збирає...
— Сила завжди потрібна. Кому вона вадила, сила?
— Ну, не таку ж... Чув, по домівках — за порукою тільки? Це вже — військо прямо.
Ларко Тимофєєв, що був тут, зіщулив в усмішці дівчачі очі.
— Ну, а коли доведеться на бояр стрепенутися?..— спитав він.— Як ви тоді?
Запитання трохи приголомшило козаків. Так прямо ще не запитували.
— На бояр?.. То це ж — і на царя?
— Ну — на царя...— Сині очі жорстокого осавула так і світилися насмішкуватим, небезпечним блиском.— Чим він гірший за інших?
— Та він не гірший...— тверезо заговорив Стир.— Нам би не сплохувати: у нас сила, а в нього — втричі сили.
— Наша сила ще не вся тут,— гнув своєї Ларко.— Вона вся на Дону. Туди нині з Русі нашугало тьма люду — голод там... Ось де сила! А куди її? Марно, чи що, їй пропадати? Оружжячко з нами...
— Ні, Лазарю, не діло кажеш.— Стир рішуче похитав головою.— Це не діло, хлопче. Коли вже сили дівати нікуди, он — Азов на те... Чого ж ми на своїх попремо?
Ларкові очі втратили задьористість і веселість... Він помовчав і сказав незрозуміло:
— Своїх знайшов... Братів знайшов. Он вони, свої, що витворяють: вогнем палять, свої.
Усі промовчали на це.
Іван з Федором знайшли отамана в шелюзі, біля води.
Степан лежав у траві долілиць. Довго лежав так. Сів... Поряд— Іван і Федір. Він не чув, як вони підійшли.
Вигляд у Степана змучений, стомлений.
— Принеси вина, Федоре,— попросив неголосно.
Федір пішов.
— Як перевернуло тебе!..— мовив Іван, сідаючи поруч.— Навіщо ти так? Отак — серце розірветься коли-небудь, і все.
— Руки-ноги мов не мої, наче жорно підняв...— стиха мовив Степан.— Аж усередині труситься все.
— Я й кажу: надірвешся колись. Навіщо ти так?
— Не знаю, як тобі... Людей, котрих на Русі катують,— ніби в мене на очах катують,— з глибокою і несподіваною відвертістю сказав Степан.— Не можу! Прямо як розпечене залізо осюди вганяють.— Показав під серце.— Та хто ж катує!.. Тварюка, об яку шаблю шкода поганити. Невинних людей!.. Ну за що вони їх? І знайшли кого — калік недолугих...
— Годі, тримайся. Зараз Фрол привезе їх. Голову розіб'є, а привезе: йому тепер за всяку ціну провину треба спокутувати.
Федір приніс вина у великій чарі. Степан приклався, довго й жадібно пив, розливаючи на коліна. Відірвався, зітхнув... Подав чару Іванові:
— На.
Іван теж приклався. Відірвав, глянув на Федора...
— Пий, я там трошки хильнув,— мовив той.
— Сьогодні у великий загул не пускайте,— сказав Степан.— Ще не знаємо, що там Фрол накоїть. Треба збиратися і йти: більше ждати нічого.— Він схилив голову, помовчав і ще раз проказав стиха, зміцнілим голосом: — Нічого більше ждати, хлопці.
Фрол увірвався в нижній ярус наріжної, Кримської вежі, коли там уже нікого з катів не було. На долівці лежали замордовані скоморохи. Сьомко був непритомний, старий ще ворушився й тихо стогнав.
Надвірну варту — двох стрільців — козаки вштовхнули з собою у вежу й веліли їм не ворушитися.
— Живі чи ні?—запитав Фрол, нахилившись над старим.
— Живі-то живі,— прошепотів старий.— Нікудишні тільки... Понівечили.
Фрол нахилився ще ближче, придивився до бідолашного старого.
— Як вони вас!.. Ненько рідна!
— Сьомкові язика зовсім одрізали...
— Та ти що! — вражено вигукнув Фрол. Підійшов до Сьомка, розціпив йому закривавленого рота.— Справді. Ну, навтішалися вони тут!..