— Це ти на голові танцюєш?
— Я. Я ще й на пузі вмію,— похвалився Сьомко.
— Ходімо зі мною?.. Челяді кортить глянути.
Сьомко завагався, подумав...
— Грошей дадуть,— заквапив ярига.— Чого? Ну?..
— Нас троє...— Сьомкові не хотілося й від козаків відставати, і охота було показати своє мистецтво, де просять.
— Клич і їх. Де вони?
Сьомко гукнув старого з бандурою й татарчука, низенького, проворного, кмітливого хлопчину. Утрьох вони й ходили по містах і селах російських. Більше — по містах. І разом же й тікали, і ховалися, коли проганяли геть.
— Ходімо!—квапив ярига.— Нагодують, грошей дадуть...
Скоморохи з яригою вибралися з натовпу козаків, пішли вздовж стіни до других воріт. Ніхто з козаків не звернув на них уваги.
— А я раз бачив вас, трохи не одурів від сміху. Прийшов, розказав нашим, вони загаласували всі в один голос: "Теж хочемо!" — Ярига все усміхався й зазирав у вічі Сьомкові.— Я кажу: "Грошей дасте? Вони за гроші танцюють". Вони всі в один голос: "Дамо!"
— Дівки є? — спитав Сьомко.
— Дівки? — здивувався ярига; він аж ніяк не сподівався від хирлявого, доброго Сьомка такого запитання,— А навіщо тобі?
— Дівки сміятися люблять.
— Є, є! Повно. Зараз посміємося!..
За козаками на посаді ув'язалися посадські, стрільці, моторні молодички... Козаки лагідно щупали астраханок, ті верещали, били козаків по руках, сміялися: сподівалися на гульню й подарунки. Козаки обіцяли і те, й друге... І третє обіцяли.
І як прийшли до стружків, тут і все: торгівля розгорнулася, чашники тут як тут, свято знову готове розкинутися, море людське заколивалося, заходило хвилями...
Степан дивився збоку на знайому картину... Пожував вус: картина явно не припала йому до душі. Звелів осавулам сісти на коней і поскакав з ними сухопуттям до Болди, в табір.
А козаки підсаджували молодичок на струги. На струги ж закочували барила з питвом, заносили хліб, солонину в козубах, низки копченої, в'яленої риби... Кого не гризуть завтрашні турботи, той сьогодні живе через край. А тут ще така рідкісна, дорога радість — жінки. Тут уже — кривись, отамане, не кривись — не твоє діло. Та й не помітили, що він кривиться,— не туди дивилися.
9
Степан підганяв події.
Прискакавши з Астрахані в табір, він не відпустив осавулів. Зібрав їх коло себе, почав розпитувати й розпоряджатися.
— Скільки коней закупили, Іване?—до Чорно-ярця. Питав швидко й швидко ж велів відповідати. Осавули знали цю його звичку.
— Сто двадцять. А збруї на півсотні.
— Закупити! Якого дідька ждеш? Пошли за Волгу.
— Вони пообіцяли самі...
—■ Ніколи ждати! Сонце зійде, роса очі виїсть. Пошли п'ять стружків. І хай не скупляться. Федоре, в Царицин хто поїхав? Послав?
— Минько Запорожець,— відгукнувся Федір Сук-нін.
— Велів передки закупити?
— Велів.
— На Дон пішли? — знову до Чорноярця.
— Пішли. Чувати, Васько Ус збирався до нас, Альош-ка Протокін...
— Послати до Васька, до Альошки. Давно ж велів! Чого ждете?
— А в Москву посилатимемо? — спитав Іван Чорно-ярець.
— Пошлемо,— сказав Степан.— Із Царицина. Ось ііце: у воронежців закупимо лісу, сплавимо плотами... Теж послати. Федоре, сам поїдеш. Бери півсотні, які вміють сокиру в руках тримати, і тільки почне світати, катай. Скажи воронежцям: їхню частку — за свинець і за порох — веземо. Зв'яжіть плотів з десять — і вниз. Там, навпроти гирла Кагальника, між Ведерниківською й Кагальницькою, острівець є — Прірва. Там стоятимемо. Поробіть засіки, землянки — скільки встигнете. Якщо хтось із козаків піде додому хоч на день, хоч на два — ти, Іване... усі ви головами накладете. Ми не зимівні козаки, а військо. Сам одпускатиму на побивку — за порукою. Іване...— Степан прямо подивився на Чорноярця.— Де Фрол?
Іван одвів очі вбік.
— А я звідки знаю! Що я, бігаю за ним?
— Де Фрол?—удруге запитав Степан.— Куди ви його сховали? Чого в очі не дивишся?
Іван затявся:
— Не знаю, де він. Ніхто його не ховав...
Якусь мить усі мовчали.
— Не займу я його,— стиха сказав Степан.— Хай вилазить.— І підвищив голос: — Діло робити чи по кущах ховатися? Знайшли час!..
— Батьку, хлопець до тебе,— мовив козак, підійшовши.
— Який хлопець?
— Троє скоморохів допіру було... коли шубу проводжали...
— Ну?
— Один, малий, прибіг щойно з Астрахані: заманили їх воєводині яриги — мстять за шубу. А цей вивернувся якось...
— Поклич.
Татарчук плакав, витираючи брудним маленьким кулаком очі. Розповів:
— Сьомка й дідуся... канчучищем... Ми думали: затанцюємо їм, грошей дадуть... Сьомко спокусився — дівчат дуже любить. Скільки вже разів, дурня, били!.. Порятуй їх, батьку-отамане! А то їх зовсім заб'ють там. Порятуй, батьку, ради Христа істинного...
— Не реви,— сказав Степан.— Поклич Фрола, Іване. Скажи, що гірше буде, коли зараз не вилізе. Не плач, синку, поможемо. Давай Фрола!
Іван відійшов до дальніх кущів, голосно покликав:
— Фроле!
Фрол відгукнувся, але поки що не виліз. Вони стали перемовлятися з Іваном. Іван, як видно, умовляв його вилізти. Фрол вагався...
— Били? — спитав Степан татарчука.
— Канчуком. Дідусеві бороду палили... Сьомка вогнем теж катують. Батьку-отамане, поможи їм... рідненький...
— За шубу? Так і кажуть — за шубу?
— За шубу. Сьомкові нахвалялися язика відрізати...
— А ти ж як утік?
— Вони мені разів зо два по потилиці дали й забули. Сьомка дуже катують... Батечку, ради Христа істинного...
— Ви звідки? — Видно, як з усіх сил кріпився Степан, щоб самому не закричати од жалю й гніву.
— Тепер — з Казані. А були — скрізь. У Москві були...
Фрол виліз нарешті з кущів... Підійшли. Фрол зупинився за кілька кроків од Степана — про всяк випадок.
— Загостювався ти там,— мовив Степан.— Сподобалося?
— Просто рай! — у тон йому відповів Фрол.— Іще гостював би, та заїла триклята мошка — життя від неї нема, від...
— Відпочив?
— Відпочив.
— Тепер так: бери з двадцять козаків і їдьте в Астрахань. Ось малий покаже — куди. Там пси боярські людей гризуть. Одбийте.— Степан підштовхнув татарчука до Фрола.
— Як? Боєм прямо? — здивувався Фрол.
— Як хочеш. Хочеш прямо, хочеш криво. Щоб скомо" рохи тут були!.. Чув?!
— Батьку, дай я з ними поїду,— попросився Іван Чорноярець.— Я більше там знаю...