— Танцюй! — наказав Степан. Він уп'явся очима в смагляве тонке князькове обличчя. Той знову щось заговорив, розмахуючи руками. Степан потяг шаблю... З кола до отамана підбігла княжна, повисла в нього на руці. Перси схопили князька й самі затягли в коло. Степан відштовхнув княжну і, стежачи за князем, звелів: — Дужче! Повесели очі козацькі... Ось батько викупить, тоді вже... сам примушуй інших.
Біля одного вогнища гурт молодих і старих затіяли стрибати через вогонь. І тут ревище та регіт. Змочували водою тільки голову й бороду. І більше нічого. Пахло смаленим.
"Бедный еж" набрів на цей гурт... А був він зовсім п'яний.
— Ммх!.. Смачно пахне! — I "еж" став скидати з себе каптан.— Дай-но я свого теж прив'ялю.
Його прогнали. І він пішов, і знову заспівав:
°х,
Бедный еж!..
А на все те, здивовано блимаючи, дивилися з темного неба великі зорі. І ще з темряви, з кущів, гляділи заздрісні очі вартових. Не всі з них стрималися: дехто зумів урвати дещицю — чарчину-другу.
Іван Чорноярець із сотниками обходив варту... В одному місці, де мав стояти вартовий, вийшла заминка. Вартовий спав... Та, зачувши кроки, він підхопився, хоч було вже пізно. Коротка метушня, хрипке дихання, уривки слів:
— Тримай руку! Руку!.. Собака!..
— Дай йому по макітрі!
— Руку! Мх!.. Гик! — Тупий удар, мабуть, під дихало: вартовий перестав пручатися.— Я тебе покусаюся! В'яжи, Семене. Сюди іншого постав.
— Федько! — покликав сотник.— Ставай. За руку вкусив, змій. Довго тепер не загоїться. Людський укус довго не гоїться. Собачий — і то скоріше. От змій!.. Як іще жилу не ушкодив.
— Помочись на неї — швидше загоїться.
— Цей нехай лежить,— наказав осавул.— Розв'яжеш, Федько,— гляди! Сонце зійде, ми з ним побалакаємо.
Група з Чорноярцем, шелестячи кущами, рушила далі. Поки військо гуляло, перший осавул спокою не знав.
Степан був у такому стані, коли не хочеться нікого бачити. Він випив ще келих і пішов до стругів — побути на самоті. Він не сп'янів, тільки в голові поштовхами коливалось.
Його наздогнала персіянка. Позаду, осторонь, маячила її нянька.
— Ну,— спитав Степан, не обертаючись: він упізнав дівчину по її легкій ході.— Натанцювалася?
Персіянка щось відповіла.
— Злякалася за брата? Чого він, дурень, затявся?
Вона знову залепетала щось — швидко-швидко, стишеним, благальним ніжним голоском.
Підійшли до води. Степан присів, обполоснув лице... Постояв, замислившись. Дивився у в'язку темряву.
Тихо плескалися біля ніг хвилі; галасував за спиною п'яний табір; перемовлялися на стругах вартові. Вогні смолоскипів на бортах одсвічувалися в чорній воді, зміїлися й миготіли. Тепла ніч м'яким черевом лежала на землі, на воді, на вогнях...
Було трохи парко; пахло рибою й димком.
Довго стояв Степан нерухомо. Здавалося, він забув про все на світі. Якісь далекі, нетутешні думки знову опанували його. Він умів оддаватися думкам, йому іноді дуже хотілося бути самому.
Персіянка доторкнулася до нього: вона, видно,
змерзла. Степан отямився.
— Мабуть, змерзла? Ех, котеня заморське,— лагідно і з подивом мовив він. Погладив княжну по голові. Повернув за плече, підштовхнув: — Іди спати. А то й справді, прохолодно біля води.
Княжна радісно спитала щось, показуючи на свій струг.
— Іди, йди,— потвердив Степан.— Іди.
Княжна сплеснула руками й побігла. Гукнула на бігу своїй няньці; та відгукнулася, теж задоволена.
Степан, дивлячись у той бік, куди побігла княжна, хитнув головою.
— От і візьми з неї... Ляльками тут граються, дурепа мала.— І подумав: "Віддам, досить. А князька хай викупляють: заправлю, як за півсотні добрячих жеребців".
Знову став дивитися в пітьму... І пригадалася чомусь інша ніч, далека-далека...
Теж був початок осені... Було так само тепло. Стенька з братом Іваном (Іванові було тоді літ шістнадцять, Стенькові — десять) засиділися на березі Дону з вудочками,— сонечко сіло, темрява лягла на воду. Не хотілося йти додому. Сиділи, слухали тишу. І настав, видно, той теж рідкісний і дорогий дар юності, який одного разу переживають усі в щасливу пору: серце ураз солодко замре, і якийсь безпричинний захват захоче підняти зелену ще людинку на повен зріст, і людинка ясно зрозуміє: я є в цьому світі! І через те, що все-таки не встаєш, а сидиш, міцно обхопивши коліна,— тільки ще жаданіша й ближча віра: "Нічого, я ще зроблю це — встану". Це сильне почуття не забувається потім усе життя.
Брати сиділи довго, мовчали. Станиця засинала. Раптом вони почули недалеко жіночі голоси — козачки прийшли купатися. Вони завжди купалися, коли посутеніє. Блаженствували самі. Перемовлялися вони стиха, але якось ураз їхні голоси розтривожили ніч, заповнили весь простір над водою. Слова чулися виразно, близько.
— Ах, вода-а, ну й тепла!.. Ах, як добре!
— Пестить... Боже, прямо пестить. Справді, добре.
— Нюрашко, плигай, чого ти?! Плигай, Нюрашко!
— Нюрашка Сазонова,— пояснив Іван Разін.— Слухай, який зараз здіймуть вереск.
Він скинув одяг, заліз у воду й нечутно поплив. Стенька зразу ж і згубив його з очей. Потім Іван розказував, що він непомітно підплив до козачок, пірнув і спіймав котрусь за ногу. Стенька почув, як нічну тишу розітнув страшний жіночий крик, від якого похололо в душі. Він з дурного розуму побіг туди й почав гукати брата. Він злякався. Стеньку впізнали по голосу, впізнали й того, хто пірнав,— Ванько Разін. І вхопив він не Нюрашку, а, як на гріх, козачку старшу віком, Феклу Миронову, і без того полохливу, а тут... Тут вона предковічно скрикнула й зникла у воді. Витягли її на берег ледь живу.
Кость Миронов, Феклин чоловік, тієї ж ночі й пішов до Тимофія Разі —вимагати суду над шибениками. Тимофій узяв був близько до серця Костянтинові дорікання, намірився вчинити розправу над синами, тільки-но вони прийдуть додому... але Костянтин занадто розійшовся в кривді й перебрав міру:
— Наплодили гицелів отаких! Вони так і голову комусь одкрутять — шастають уночі. Чого уночі шастати?
— Коли вона в тебе припадочна, то тепер і купатися в річці не можна? —стримано запитав Тимофій.
— Купатися!.. Воно ж, гаденя таке, під них пірнало! Купатися... Купайся собі, а чого його під жінок понесло пірнати? Ясне діло: налякати хотів, соромітник.