Степан подолав заціпеніння.
— Ну, сиві! Не хили голови!..— Він і сам відчував: що ближче дім — то дужче туга гризе. Гризе і гнітить.— Подужаємо! Тепер уже... поряд, чого ви?!
— Подужаємо, батьку!
— Наливай! — звелів Степан.— Ну, перехилимо разом!.. Амінь!
Випили, втерли вуса. Відлетіла дорога мить, та все одно хороше, навіть ще краще — не сумно.
— Наливай! — знову звелів Степан.
Ще поналивали в чари. Раз так, то — так. Чого й сумувати, справді. Своє діло зробили, славно зробили...Тепер і погуляти не гріх.
— Щоб не гнулася сила козацька! — голосно мовив Степан.— Щоб не гриз сором братів наших у сирій землі. Амінь!
— Чарочко Христова, ти звідки?..
— Не питай її, Миколо, вона сама скаже.
— Кхе!..
Випили. Шумно стало; загомоніли, засовалися...
— Наливай! — знову звелів Степан. Він знав, як прогнати цей світлий смуток із серця.
Налили ще. Добре, матері його ковінька. Добре погуляти — дім близько.
— Щоб довіку стояв вольний Дон! Разом!
— Любо, батьку!
— Заспівуй! Веселої!
— Е-у-а!.. Гат-тя! — Здоровило козарлюга Кіндрат припечатав долоню до дошки... А співати не вмів.
Гримнули заспівувачі, умілі, давно злагоджені в пісні:
Ох, по рюмочке пьем.
Да по другой мы, братцы, ждем;
Как хозяин говорит:
За кого мы будем пить?..
— Ат-тя! — знову заграла Кіндратова душа, він торохнув по дошці кулаком.— Що б його утнути?
А хозяин говорит;
Ох, за тех мы будем пить,—
За военных молодцов,
За донских казаков,
Не в Казани, не в Рязани,
В славной Астрахани...
Хтось так свиснув, що аж у вухах засвербіло. Не в самого Кіндрата душа заходила, запросилася на волю. Хотілося якось вивихнутися, силою своєю настрахати — загорланити, чи що, або кого-небудь подужати.
На другому кінці завели іншої пісні, перекричали:
А уж вы, гусельки мои, гусли звонкие,
Вы сыграйте-ка мне песню новую!
Как во полюшке, во полянушке Там жила да была молодая вдова,
Ух-ха-а! Ух-х!..
— Батьку, губи пісню! — загорлали з усіх боків.
Захвилювалася, занепокоїлася тисяча; більшість, особливо молоді, не співали — з нетерпінням дивилися на отамана. Але пісня ще жила, і батько не помічав, не хотів помічати нетерпіння молодих. Пісня ще жила, ще могла подужчати.
Ох, вдовою жила,— горе мыкала,
А как замуж пошла — слез прибавила;
Прожила вдова ровно тридцать лет,
Ровно тридцать лет, еще три года...
— Батьку, не треба про вдову, бо мені жаль її. А то зареву-у!..— Кіндрат закрутив головою і ще раз торохнув по дошці.— Заридаю-у!..
— Чи добре перекусили, козаченьки?!—спитав отаман.
— Добре, батьку! — гаркнули. I ждали ще чогось. А батько все ніяк не помічав цього їхнього нетерпіння. Все не помічав.
— Не муч, батьку,— стиха мовив Іван Чорноярець,— а то й справді заревуть. Давай уже...
Степан усміхнувся, глянув на козаків... Видно, його й самого поривало. Він кріпився. Він дуже любив своїх козаків, але раз він повів гулянку, то знав, коли попустити віжки.
— А чи добра сивуха?
— Ой, добра, батьку!
— Наливай!
Тепер, здається, вже близько очікуване. Випили.
Степан поставив порожню чарку, утер вуса... Поліз наче по люльку... І враз рвучко підвівся, зірвав шапку і вдарив нею об землю.
— Валяй! — сказав завзято.
Це було те, чого ждали.
Лунко прокотився над водою могутній радісний скрик захмелілої ватаги. Попідхоплювалися... Бандуристи, скільки їх було, повсідалися в ряд, ушкварили по струнах. І пішло... Танцювали всі. Свистіли, ревли, тюкали... Утворилося величезне коло. В центрі кола стояв отаман, злегка притупував. Скалився по-доброму. Теж дорога мить: усі життя враз сплелися б зчепилися в одне вели* чезне життя, і воно крутиться й гаряче дихає — радіє. Схоже на несподіваний бойовий наскок або на нестямні жіночі пестощі.
Земля здригалася; чайки, що кружляли над берегом, шугнули вгору і врізнобіч, як од пострілів.
А сонце знову сідало. І швидко спадали сутінки. Запалали вогнища на березі.
Свято роздалося вшир: не було тепер одного кола, завихрення свята утворювалися навкруги вогнищ.
Біля одного великого вогнища до Степана тягли полонених, він їх підштовхував у коло: вони повинні були танцювати. Під козацьку музику. Вони танцювали. З козаками упереміш. Козаки щиро старалися, показуючи, як треба — по-козацькому. В гладкого перського купця ніяк не виходило навприсядки. Двоє козаків схопили його за руки, садовили на землю й ривком підводили. З купця — піт градом: він би й радий був затанцювати, щоб рук не повисмикували, і старається, а не може.
— Давай, тезику! Ворушись!
Тезик (купець) важко і смішно (уже радий, що хоч смішно) гопкає — тільки б не зім'яло ненароком це дике свято, це величезне кошлате життя, яке так розмашисто й небезпечно веселиться.
— Гоп-па! Геть! Гоп-па! Геть! Ох, гарно танцює, сучий син!.. Ти глянь, ти глянь, що виробляє!..
Серед танцюючих — і прегарна княжна. І нянька її слідом за нею підстрибує; усе мусить танцювати й підстрибувати, коли на те пішло.
— Дужче! — гукає Разін.— Шквар! Щоб землі свербіло...
До нього підвели молодого князька, полонянчиного брата: він відмовлявся танцювати й упирався. Степан глянув на нього, показав на коло. Князьок хитнув головою і забелькотів щось своєю мовою. Степан ухопив його за барки і жбурнув на вогнище. Шугнув угору іскряний сніп... Князьок кулею вискочив з вогню й покотився по землі, щоб погасити тліючий одяг. Погасив, схопився на ноги.
— Танцюй!—крикнув Степан.— Я тебе, курво, поузиваюсь. Самого, як свиню, на вогні засмажу. Танцюй!
Не тепер би князеві норовитися, не тепер би... Та ще й лаятися почав... Тут багато хто розумів по-перському.
— Ну? — чекав отаман.
Бандуристи утнули дужче... А князьок стояв. Видно, молода його гордість стрепенулась і повстала, видно, вирішив, хай краще вб'ють, ніж принизять. Може, сподівався, що отаман усе-таки не займе його — заради сестри. А може, пригадав, що зовсім недавно сам наказував людям, і танцювали інші, коли він того хотів... Одне слово, затявся, та й край. Темні його очі палали гнівом і образою, губи тремтіли; на обличчі відчай і упертість водночас. Та хоч який був затятий молодий князь, отаман затяті ший за нього; та й не тепер змагатися з отаманом у затятості: хіба ж допустить він, захмелілий, перед своїми воїнами, щоб хто-небудь його здолав у чомусь, у тій же таки затятості.