— Корнію Яковичу! Можна і в путь-дорогу! — гукнули від козаків, де їх зібрався цілий гурт; декотрі вже й коней сідлали, попруги підтягували.
— З богом! — Корній підвівся й пішов до свого коня.
За розмовою цією спостерігав збоку Фрол Минаев.
Поки Степана тримали в Черкаську і потім везли полоненого, Фрол Минаєв тримався віддалік, спостерігав, але не підходив. А Степанові було не до нього. Степан, як опритомнів, весь час був спокійний і задумливий. Іноді тільки підбадьорював брата, котрий занепав духом, усміхався й жартував з ним. На всіх інших дивився з глибоким презирством.
Тепер, коли козаки ловили та сідлали коней, Фрол Минаєв підійшов до Степана, присів поруч. Як тоді, в степу, коли гнався отаман за другом-ворогом, не наздогнав, упав з коня,— так само сиділи тепер, тільки Степан був у заліззі. Обидва, видно, згадали про те своє сидіння, глянули один на одного, помовчали. Поблизу нікого не було; Фрол заговорив:
— Степане...
— Ну? — Степан прищурився на Фрола. Довго дивився пильно.— Чого ж ні разу не підійшов поговорити?
— А що говорити? — удаючи безтурботність, але й нахмурившись трохи, озвався Фрол.— Без розмов усе зрозуміло. Що говорити? Хотів я тільки спитати...
— Тобі — є що. Ти застерігав мене — твоя взяла. Ось і скажи, а не питай. Посмійся хоч наді мною. Корній он виговорив...
— Я не радію, Степане,— щиро сказав Фрол.— Ні. Мені жалко тебе.
— Ну? —здивувався Степан.— А хто це почастував мене ззаду? У землянці?.. Не ти?
— Ні.
— Хто ж?
— Не однаково тобі, хто?
— Ну, все ж таки.
— Мишко Самаренін.
— А-а. Я, грішним ділом, на тебе подумав. Схоже на тебе...
— Степане...— задумливо, з глибокою, серйозною зацікавленістю повторив Фрол,— дурне діло — тепер питати: навіщо ти все це затіяв?..
— Дурне,— згодився Степан.— Набридло. Я ж тобі казав.
— Гаразд, не буду. Скажи тільки: чому так легко попався? Сам поліз... Знав же: кінець там тобі, навіщо ліз?
— Е, не так усе легко, Фроле, як на словах у тебе. "Кінець"... Перебий ми вас тоді, в землянці... Не знаю. Не знаю, хто з нас які слова говорив би зараз.
— Четверо ж — на дванадцятьох?! Ти що?
— Не знаю, не знаю. Одне знаю: вчасно мене Мишко почастував по потилиці. Хто зна, куди хитнулися б оці ваші сімсот козаків. Вийди я тоді з землянки цілим, неушкодженим — піднялась би в кого рука на мене? Га?
— Не знаю,— признався Фрол.— Якось... не думав про таке.
— А я знаю. І ти знаєш: не піднялась би. Знову хитруєш. Усе хитруєш, Фроле... Ти все знаєш: вони з вами, поки ви над ними. Ану прибери зараз звідси всю головку старшинську-•• Га?—Степан засміявся.— Встав би я та гукнув, як бувало: братці!..— Степан і справді наліг на голос, крикнув.
Козаки, всі як один, ураз оглянулися. Хто встиг поставити ногу в стремено, оглянувся, стоячи на одній нозі, хто сідлав коня, оглянувся з сідлом у руках... Корній Яковлєв ішов до коня, від вигуку Степанового, несподіваного, аж спіткнувся. Рвучко оглянувся... Не по-старечому швидко пішов, побіг майже до Степана, мимоволі поліз правою рукою до пояса. І ніхто нічого не сказав, усі мовчали. Дивилися на Степана.
— А-а,— мовив Степан.— А ти кажеш.
Фрол Минаєв махнув рукою Корнієві, щоб не спішив до полоненого, що полонений — пустує. Корній, не повертаючи голови, зиркнув туди-сюди навсібіч — чи не бачив хто, як він мало не бігом кинувся до скутого по руках і ногах чоловіка і навіть за пістоля схопився? — перевірив — і, повернувшись, пішов знову до коня, повільно.
— Змій навіжений,— сказав неголосно, собі під ніс.— Аж ноги підкосилися.
Степана по-справжньому розвеселив цей сполох козаків.
— Отак, Фроле... кажуть: не виливай помиї, заготуй спершу чистої води. Справді. Всяке буває... І таке буває: їхали бенкетувати, а не довелося б бідувати.
— Та ні, тобі тепер уже не бенкетувати,— тихо сказав Фрол.
— Як знати...— теж тихо, дивлячись на сагу, мовив Степан.
— Знаю. Це вже знаю.
— Ну, а що ж ти ще хотів дізнатися, Фролку? — спитав Степан лагідно.— Що тобі сказати, друже мій любий? — Він повернувся до Фрола.
— Навіщо в Кагальник прийшов? Невже піти нікуди було? Я прямо вухам своїм не повірив, коли сказали, що — їдеш.
Степан відповів не зразу. І відповів неясно:
— Спотичка була у мене в житті... Гірка одна спо-тичка.— Він глянув у далеку далечінь, і біль видимий проглянув з його очей так, що навіть він зажмурився. І знову довго мовчав. Розплющив очі, глянув на свої руки й ноги, хитнув гірко головою.— От за те й дістав... оці дари.— Тряхнув заліззям, воно покірно дзвякнуло.
— Яка спотичка? — Фролові й справді було цікаво.— У тебе багато спотичок було. Яка ж... найгірша?
— Цього я тобі не скажу. Другові сказав би... Та в мене їх не лишилось. Ось на тім світі побачуся з ними — покаюсь. Повинюсь.
— Жалкуєш, що не вбив мене? В степу? — ще спитав Фрол.
— Ні,— чесно сказав Степан.— Ні. Гнався — хотів убити, потім — ні. Не знаю... якось розхотів. Я тебе ще раз міг убити... теплого, в постелі. Був я одного разу в Черкаську. Вночі. Ти навіть не знаєш...
— Знаю. Корній казав.
— А-а. Ну ось: міг зайти, приткнути до лежака... Не схотів.
— Ну, а що ж ти хотів, Степане? Прости мене... не думав питати, а охота.— Фрол жалісно дивився на закутого давнього друга.— Я й тоді запитував, тільки не зрозумів...
— Хотів дати людям волю, Фроле. Я не приховую, всім казав. І тобі казав, тільки ти не схотів зрозуміти. Міг зрозуміти — не схотів.
— А що з цього вийшло? — Оце головне і хотів — не спитати — сказати хотів Фрол.
— А що вийшло? Я дав волю,— упевнено сказав Степан.
— Як це?
— Дав волю... Беріть!
— Ти сам у.ланцюгах! Волю він дав...
— Дав. Знову не розумієш?
— Не розумію,— Фрол усе дивився на поверженого отамана з жалем і допитливістю.
— Фроле...— Степан раптом рвучко повернувся до нього, якусь мить дивився — придивлявся, від хвилювання навіть поворухнувся і ковтнув.— Друже... Збий заліззя. Поки підбіжать — устигнеш...— Степан квапився говорити, говорив неголосно й невідступно дивився на Фрола.— Згадай дружбу, Фроле... Ми їх подужаємо, вони самі не полізуть...Фроле... любий...вас же обманом кличуть на Москву: вас теж покарають там. Відкинуть вас, як обгорілі колодки,— ви теж біля вогню лежали. На біса ви їм тепер? Збий, Фроле: полетимо, тільки нас і бачили. Га? Вони, оці, не сунуться, Фроле!.. Ослобони тільки руки — спробуй тоді візьми мене! Та вони й не сунуться. Фроле, друже...— Степан усе дивився на Фрола... і плакав. Чорт знає, яка слабка мить здолала, але — плакав. Світлі краплі падали з повік на щоки, на вуса, а з вусів, потремтівши, зривалися.— Вік не забуду. Невже тобі бояри московські дорожчі? Ми поїдемо... Куди покличеш, туди й поїдемо. З нами знову сила велика буде!..