— Без гетьмана тепер несила.
— Треба нового.
— Хто ж його обере?
— Та ми й оберемо! Перші прознали, то перші й оберемо.
— А кого?
— Кого — кого! Хіба мало в нас добрих козаків?
— Илю Слишенка можна б…
— І Василя Лукіїного.
— А то й Гриця Безкишкого.
Я не стерпів. Ступив у світляне коло, прокашлявся, гукнув різко:
— Що ж се ви тут гетьмана обираєте при гетьманові живому? Я — гетьман!
— Ти — и? Та хто ти такий?
— Звідки тут у нас?
— Я — гетьман Богдан Хмельницький!
— Гетьман, та ще й Хмельницький!
— Тю на тебе!
— В куширі весь, як водяник!
— Почув, та й прибіг!
Не було тут суперників, бо добрі не знають заздрощів. Однак і спокуси силою та славою теж не було тут, панувала вічна байдужість або й зневага до сих двох спокус, що стоять між істиною і душею людською.
— Гетьман, кажеш?
— Та тобі ж до гетьмана — як нам до Бога!
— Чи хоч знаєш, що то: гетьман?
— Вмієш що?
— Може, скажеш людям?
Я задумався. Справді: що ж умію?
— Шаблею рубаюся вельми, — сказав їм.
— Шаблею? Та в нас он Иля Слишенко волові голову відрубує за одним замахом. Ти б зміг?
— Не знаю.
— Чого ж тоді пхаєшся не в своє діло? Ще щось умієш?
— Грамоти навчений.
— На грамоті панотець у нас знається і всіх сиріт уже навчив. А ти навчив хоч когось?
Я мовчав. Кого навчив? Народ увесь? Та кому про це скажеш і як?
— Поставою хіба не вийшов у гетьмани? — розправляючи плечі, спитав їх гордо!
— Поставою? Тю на тебе!
— Старий і горбатий!
— Як віл у ярмі.
— В нас он Василь Лукіїн — ото постава! Хоч і в королі! Василю, ну ж бо покажися отсьому приблуді!
— Був я справедливий до всіх, — не хотів відступати я.
— Справедливий? А що то таке?
— Це коли само їсть, а другому не дає.
— Або ж як його хата горить, то воно твою підпалить!
— Го — го — го!
— А ще Бога молить: дай Боже, щоб і в мого сусіда корова здохла!
— Ото ж смішний чоловік: справедливий, каже!
— Ох — хо — хо!
Я перечекав сміхи й глузи, знов мовив їм:
— Милосердним теж був у всьому.
— Не туди вцілив, чоловіче!
— Ох, не туди!
— Милосердя вмерло в нашій землі ще й не народившись.
— Де вже його й шукати!
— І не тобі, старому та зужитому.
— Глянь на себе: три чисниці до віку!
— Я дав волю народові — хіба сього не досить? — гукнув я, втрачаючи терпець.
— Волю? Перехрестись, чоловіче!
— Сам Бог святий не може сього дати, а ти замахуєшся!
— Та й нащо людям та воля?
— їм аби їсти, та пити, та хороше походити!
— Голодному ж воля однаково, що собаці бездомному: біжи світ за очі, а повсюди гаплик!
— Я підняв народ на Січі, і ми змогли те, чого не зміг і сам Господь Бог! — знову гукнув я.
— На Січі? Де дід — пасічник Арсентій?
— Покличте діда Арсентія!
— Діду, бачили ви сього чоловіка на Січі?
— Та, може, й бачив, а може, й ні. Хіба тепер згадаєш? Багато там люду було, пребуло й перебуло. Та й ще, мать, перебуде.
Я відступив поконаний. Чим перевершиш сих людей? Ні розумом, ні силою, ні красою чоловічою, ні гідностями високими не зможеш, бо мають усього з достатком.
А вони вже й забули про мене, знову взялися за своє, думали — гадали, кого б то висунути з — поміж себе на гетьмана, бо ж і шана неабияка для них, і слава, та й прибуток сякий — такий.
І тут уже з другого боку підлетіли до майдану темні вершники, зіскакували з коней, дзвеніла збруя і зброя, залунали голоси стривожені, і серед них — голос Демка мого.
Я знов ступив у коло освітлене, і хоч не схожий був на самого себе, Демко вмить упізнав мене, сплеснув руками, розштовхав людей, упав на коліна переді мною:
— Гетьмане! Батьку!
Темні крикуни, які ще мить тому здіймали мене на глузи, дивилися мовчки, мовби їм позаціплювало, тоді у всіх зняло полуду з очей, потовпилися один поперед одного, лукаво вклонялися, ще лукавіше гукали:
— Сам гетьман великий!
— Ой лишечко!
— Та як же це?
— Батьку! Чом же не сказав?
— Та ми ж і бачили, ніби чоловік якийсь не такий!
— Хіба ж я не примітив?
— То я примітив!
— Ні ж бо — я!
— А я й казав!
— Та то я казав!
О мій лукавий народе!
Я прискочив з козаками Демковими на пасіку Грицька Великого, страхаючись самої думки про покинуту там Мотронку, несамовитий від страшних здогадів, лихий на себе за необачність і дурну свою байдужість.
Мотронка була ціла! Боліла в неї голова ще й досі, але ніхто не потривожив спокою пасіки, бджоли гуділи заспокійливо, коні паслися, похрумуючи травою, козаки грілися на сонечку, Грицько виставляв знай нові рої. Невже десь є загрози, кров і смерть, і чорно рветься простір лихими пострілами, і кінський тупіт чужий б’є просто тобі в серце?
— Чужих не було? — спитав я старшого над своїми козаками охоронними.
— Бог милував, — позіхнув той. — А хіба що?
А сам дивився на мене, хотів спитати, чом я весь у засохлім куширі й жабуринні, і боявся те зробити. В Мотрони ж так боліла голова, що вона й не помітила мого вигляду.
— В погоню! — гукнув я козакам. — Шукати! Наздогнати! Всіх до одного!
Я підняв Бужинську сотню Лук’яна Сухині, тоді сколотив увесь Чигиринський полк, і вже другого дня тих дванадцятеро, що напали на пасіку Яременка й ухопили моїх двох козаків, упіймано й припроваджено до судді генерального Зарудного. Припечені козацьким залізом, вони недовго й мовчали і сказали, що підрядив їх сам князь ясновельможний Вишневецький, зібравши в полісу зрадника Забудського і повишкрібавши де ще міг, так що вийшло їх аж триста, і розіслав по всіх пасіках довкола Чигирина, щоб упіймати мене й припровадити до князя, живого чи мертвого.
Гей, пане Вишневецький, не виросло ще те дерево, з якого б зробили труну Хмельницькому!
Гінді мої полетіли по всіх полках і сотнях з універсалами таємними й негайними, всіх чужих велено хапати, де будуть виявлені, і припроваджувати до Чигирина без пролонгації і зволоки. За кілька день всіх посильщиків Вишневецького переловлено, так що мав би я втішитися, мовби впіймав уже й найлютіших своїх ворогів — Вишневецького, Конецпольського і мерзенного Чаплинського, якого король мені так і не видав, попри всі мої домагання ще під Зборовом. Та втіха була мала, стояли переді мною три сотні дрібних зрадників, а найтяжчі вороги лишалися недосяжні і, мабуть, знущалися з мого безсилля і глумилися.