— Ей, ти, є в тебе закурити?!
А щоб тобі добра не було! Заради цього так перелякав...
— Звісно, є, батоно! Будь ласка!— пробелькотів я, подаючи йому пачку цигарок.
— Сірники!— гримнув він.
— Ось, батоно! — І я тремтячими руками запалив сірник і підніс йому до носа.
— Вчора я кинув курити,— сказав п'яний,— і з учорашнього дня не курив. Та й зараз не куритиму, тільки дим випускатиму. Людина повинна бути господарем свого слова!
Він прикурив і так затягнувся, що в мене голова обертом пішла.
— Ти куриш? — раптом спитав він мене.
— Ні, що ви, батоно!
— Ото й не кури! Я курив двадцять років, а тепер кинув. Якби цигарки були корисні, то в курінні мене ніхто не перевершив би!— сказав він, поклав мої цигарки собі в кишеню і, похитуючись, пішов.
Ми мовчки йдемо далі.
Раптом Цірі стало весело. Вона перескочила через тінь чинари, потім через другу, третю, четверту, п'яту... Отак, стрибаючи, вона добігла до готелю "Інтурист" і тут, на плитах тротуару, почала стрибати на одній нозі.
— Ану, доженеш мене?
Я пострибав за Цірою на одній нозі, наздогнав її і схопив за плечі.
— Ух, стомилася! — сказала Ціра й поклала голову мені на плече.
Я однією рукою обійняв її за шию, другою підвів їй підборіддя. Ціра глянула на мене своїми величезними голубими очима, і в них я побачив темно-синє небо нічного Тбілісі. Я відпустив її.
— Ех, якби ніколи не світало...— промовила Ціра.
— Чому, Ціро?
— Не знаю... Ніч краща за день...
Ціра відпустила мене, зупинилася, переплела на шиї свої гарні, довгі пальці й, закинувши голову назад, задивилася на всіяне зорями небо. Якийсь час стояла в такій позі, потім знову взяла мене під руку.
— Ти, мабуть, любиш когось, Ціро. Скажи, кого?
— Я люблю небо, люблю зорі, оцього нічного сторожа люблю, і оце дерево люблю,— сказала Ціра й обхопила чинару.— Не віриш? Хочеш, поцілую? — І вона пригорнулася до дерева, почала розхитувати його й цілувати.
Горобці, що спали на дереві, стрепенулися й зацвірінчали. Ціра раптом заслухалась, потім обернулася до мене й сказала:
— І оцих горобців я люблю!
— Навіжена ти!
— Я навіжена. А ти?
— Здається, я теж навіжений!
— Ні, ти дурний!
— Дякую!
— Ні, ти сліпий або глухий! Хіба ж не правда?
Ціра підійшла до мене, схопила обіруч за комір, притягла до себе, пильно заглянула в очі й спитала:
— Бачиш мене?
— Уяви собі, бачу!
Потім Ціра взяла мою руку, приклала її до своїх грудей і знову спитала:
— Чуєш?
Я почув, як швидко-швидко б'ється її серце, мене обпекло її гаряче дихання, і я вже нічого не бачив і нічого не чув. Я був сліпий, був глухий, був навіжений. Я обійняв Ціру, пригорнув до себе й поцілував. Її ледь примружені очі дивилися на мене з-під мокрих вій, наче зарошені мигдалеві горіхи.
І знову мовчки йдемо алеєю чинар.
— Зуріко!
— Що, Ціро?
— Я кохаю тебе, Зуріко!
— Обманюєш!
— Не обманюю, Зуріко! Я тебе кохаю!
— Ні, ні, неправду кажеш, Ціро! Замовкни!..
Ціра замовкла, прихилилася до дерева. Я теж замовк і прихилився до стіни будинку. Ми довго так стояли й дивилися одне на одного. Потім Ціра підійшла до мене, застебнула комір, поправила мені брови й побрела вулицею, я пішов поруч.
Ціра повернула до мене голову. Очі її були повні сліз. Вона наблизилася, тремтячою рукою погладила мене по щоці. Я не зрушив з місця. Потім раптом вона поцілувала мене й побігла.
А я стояв сам-один між небом і землею, як стоять ці високі чинари, що шелестять листям і самі не знають, про що шелестять.
* * *
Додому я повертався пішки. Ішов, наче п'яний. Біля Театру юного глядача мене наздогнав запізнілий чи, може, черговий трамвай. Я вскочив у задній вагон. Він був порожній. Кондуктор, що заснув, здригнувся, розплющив очі й сказав, щоб я проходив уперед. Я пройшов уперед. Після цього мені було звелено повернутися і взяти квиток. Я відповів, що грошей у мене немає. Кондуктор не повірив. Я вивернув кишені й витрусив на коліна пил. Тоді кондуктор сказав: "Як ускочив, так і зіскакуй". Перед Верійським57 базаром я зіскочив, як і вскочив, і треба ж — прямо в обійми міліціонерові.
— Здрастуйте, батоно!— привітався я до нього і якось придуркувато всміхнувся.
— Громадянине, пред'явіть документи!
— Навіщо тобі документи, кацо?
— Громадянине! Тобі кажуть — пред'яви документи! Я хочу знати, хто ви будете, добродію!
— Що значить — хто?
— Розмови!
— Чого кричиш, кацо?
— Кому сказано — розмови! Плати штраф!
— У мене нема грошей...
— Тоді підеш зі мною у відділення і там заплатиш!
— Ти що, думаєш, мені по дорозі до відділення зарплату видадуть?
— Розмови!
У кімнаті чергового, крім мене, сиділи ще четверо затриманих. Побачивши мене, черговий придивився до мене з-під долоні й спитав:
— Ага, знову привели тебе?
— Що ви, батоно, я вперше в міліції!
— Розмови!..
— Як нахабно він поводиться, начальнику! Цілу дорогу матюкав мене!
— Чому не одірвав йому голови?
— Неправда, батоно! — схопився я з місця.
— Стривай, ось тільки закінчу з ними і візьмусь за тебе! — сказав черговий і звернувся до непоголеного чоловіка з червоним носом: — Слухай, кацо, скільки разів я повинен брати з тебе розписку?
— Скільки разів скажеш, стільки разів і напишу. Не буду ж я опиратися! — сказав червононосий і встав.
Я сів на його місце. "Мій" міліціонер пішов.
— Ну, розповідай, якої ти там накоїв біди? — вів далі черговий.
— Та чого ти його слухаєш, хай піде лихо до твоїх ворогів! Він себе педагогом називає, та який з нього педагог? Я йому навіть вівчарки не довірю! Чого він може навчити в школі?
— Дуже прошу вас, скажіть тому п'яниці, щоб моєї професії він не чіпав! — попросив чергового високий худий чоловік.— Про те, який я фахівець, знає наш райвідділ освіти!
— Ти думай, що говориш! — гримнув черговий на п'яницю.
— А яке йому діло до моєї професії?
— Але ж він і не згадав про вашу професію! — втрутився я в розмову.
— А чого ж він називає мене п'яницею?
— О, це негарно! — дорікнув я педагогові.
— Та ви не знаєте, юначе, який це нестерпний тип!
— Хто тип?! — образився п'яниця.
— Не кажучи вже про те, що він б'є дружину,— вів далі педагог,— він щовечора приходить, п'яний і до ранку горланить, сусідам спати не дає!
— Це правда? — суворо спитав я п'яницю.